«І будуть плакати та голосити за ним царі земні, що з ним розпусту чинили та розкошували, коли побачать дим пожежі його. Вони через страх його мук стоятимуть здалека та говоритимуть: Горе, горе, о місто велике, Вавилоне, місто могутнє, бо суд твій прийшов однієї години! І земні купці будуть плакати та голосити за ним, бо ніхто не купує вже їхнього вантажу, вантажу золота, і срібла, і каміння дорогоцінного, і перел, і віссону, і порфіри, і шовку, і кармазину, і всякого дерева запашного, і всякого посуду з слонової кости, і всякого посуду з дорогоцінного дерева, і мідяного, і залізного, і мармурового, і кориці, і шафрану, і пахощів, і мирри, і ливану, і вина, і оливи, і тонкої муки, і пшениці, і товару, і вівців, і коней, і возів, і рабів, і душ людських. І плоди пожадливости душі твоєї відійшли від тебе, і все сите та світле пропало для тебе, і вже їх ти не знайдеш! Купці цими речами, що вони збагатилися з нього, від страху мук його стануть здалека, і будуть плакати та голосити, і казати: Горе, горе, місто велике, зодягнене в віссон і порфіру та в кармазин, і прикрашене золотом і дорогоцінним камінням та перлами, бо за одну годину згинуло таке велике багатство… І кожен стерник, і кожен, хто пливає на кораблях, і моряки, і всі, хто працює на морі, стали здалека, і, бачивши дим від пожежі його, кричали й казали: Котре до великого міста подібне? І вони посипали порохом голови свої, і закричали, плачучи та голосячи, і кажучи: Горе, горе, місто велике, що в ньому з його дорогоцінностей збагатилися всі, хто має кораблі на морі, бо за одну годину воно спорожніло! Радій з цього, небо, і святі апостоли та пророки, бо Бог виконав суд ваш над ним! І один сильний Ангол узяв великого каменя, як жорно, і кинув до моря, говорячи: З таким розгоном буде кинений Вавилон, місто велике, і вже він не знайдеться! І голос гуслярів, і співаків, і сопільників, і сурмачів уже не буде чутий в тобі! І вже не знайдеться в тобі жадного мистця й ніякого мистецтва, і шум жорен уже не буде чутий в тобі! І світло свічника вже не буде світити в тобі, і голос молодого й молодої вже не буде чутий в тобі. Бо купці твої були земні вельможі, бо твоїм ворожбитством були зведені всі народи! Бо в нім знайдена кров пророків, і святих, і побитих усіх на землі…»
Спочатку ми відчули запах: гострий і терпкий сморід, що забирався в ніздрі. Переглянувшись, ми вибігли на вулицю. Кілометра за півтора піднімалася над деревами хмара темного і густого диму. Вітер гнав дим у наш бік, і ми навіть чули потріскування.
Зібрався натовп. Люди дивилися, як палає старий млин: легко, немов кладка дров. Дуже швидко стало ясно, що його не врятувати. Він відходив у минуле. Але ще довго, багато днів, тліли розвалини, хоча пожежники залили місце водою з шлангів.
Іван описує картину, масштаб якої незрівнянно більший: рухнуло ціле місто, з усіма своїми будівлями, з усією комерцією. Місто – організм такий же складний, як і людське тіло. Усе з усім взаємопов’язане і сплетене в єдину мережу: торгівля і транспорт, житло і комерція. Жителі приймають як належне і магазин на розі, і завод на околиці, і храм, і ресторан, і ринки.
Несподівано, відразу усе згинуло (в. 10, 17). Коли царі і купці оплакують несподіваний кінець Вавилона – цей опис, при всій самобутності, використовує і матеріал з Іс. 23 і Єз. 27, – їм шкода не лише місто, але і себе (втрачаються можливості для торгівлі і збагачення!). Тим, по кому ударив колись обвал ринків, знайоме це почуття: ґрунт йде з-під ніг, і мільйонери в одну ніч стають жебраками. Тема несподіваності дуже важлива в описі.
Іван не вважає, що золото, срібло і коштовне каміння погані самі по собі: багато що з них займе почесне місце в Новому Єрусалимі (роз. 21). А Рим зібрав усі ті розкоші перераховані у віршах 12-14, з усього світу. Тут товари не лише з Аравії і Вірменії, але і з Індії, Китаю і Африки. То була дійсно всесвітня торгівля.
Але вчитаємося в кінець вірша 13. Перераховуються предмети розкоші і звичайні товари (борошно, пшениця, худоба). Проте далі йде щось страшне. Серед товарів згадані тіла – так, душі людські. Коли ви шануєте ідолів, ідоли вимагають жертвопринесень. Коли ви поклоняєтеся богові грошей Мамоні (чи богові війни Аресу, або богині сексу Афродіті), вони вимагають жертвопринесень. Іноді це людські жертви. Тут, у середині плачу за Вавилоном, ми бачимо одне з численних місць у Новому Заповіті, де звучить голос протесту проти всієї системи, на якій був зведений античний світ. Темною ниткою всю культуру пронизувало рабство: купівля, продаж, використання людей, начебто вони були бездушними предметами, і поводження з ними часом таке погане, яке немислиме по відношенню до золота і срібла, слонової кістки і мармуру. Для античності рабство було приблизно тим же, чим для сучасного світу є пара, нафта, газ, електрика та атомна енергія. На ньому усе стояло. Без нього життя було немислимим.
Проте Іван вірить у Бога, Який вивів Свій народ з рабства. Як ми вже бачили, значна частина Апокаліпсису заснована на передумові: Бог зробить знову те, що зробив в Єгипті, причому цього разу, на вселенському рівні; більше того, через жертовну смерть Ісуса раби вже відпущені на свободу. Знову і знову ми бачимо в Апокаліпсисі алюзії на вихід і викуп рабів: «Кров’ю Своєю Ти викупив людей Богові» (5:9). Дивлячись на Рим/Вавилон, Іван бачить невільничий ринок. Уявимо, як розлучалися сім’ї: чоловіка могли продати одній людині, дружину – другій, гарненьку дочку – хтивому старому, а сильного сина – власникові шахти. Система прогнила знизу доверху; гнилизною просочилося все в цьому місті.
Іван прекрасно розуміє, який шок і який подив відчувають торговці і моряки, бачачи заграву пожежі і вдихаючи терпкий запах диму. Він знає, наскільки велике руйнування. Про загибель міста він склав чудовий і зворушливий плач, але йому не шкода Вавилон: Вавилон звинувачував і засуджував народ Божий, і нині отримав свій вирок від Бога (в. 20). Тут як би виконується статут Втор. 19:16-20: наклепника осягає доля, яку він готував жертві.
Бо влада була отримана Вавилоном від звіра, а звіром – від обвинувача, сатани, старшого змія, якого ми пам’ятаємо за дванадцятим розділом і ще побачимо далі. Уся система зведена на брехні, помилкових звинуваченнях і помилкових вченнях. Тому Іван багато пише про необхідність відрізняти правду від брехні. І тому так важко скинути Вавилони світу цього (хіба що замінити один Вавилон іншим). Та не просто важко, але неможливо – інакше як кров’ю Агнця і через вірне свідоцтво Його учнів.
Сцена закінчується пророчим актом, гідним Єремії і навіть Ісуса, адже обидва вони говорили про кидання каміння у воду. Єремії було наказано (Єр. 51:63-64) прив’язати книгу з власними словами до каменю і кинути її в річку Евфрат із словами: «Так потоне Вавилон, і не встане через те лихо, що Я на нього наведу, і вони попомучаться!». В Ісуса ми зустрічаємо схожий образ: до шиї людини, що шкодила дітям, прив’язують млинове жорно і кидають у воду. Говорив Ісус і про повалення «гори цієї» (можливо, Храмової) у море (Мр. 11:23). А в цьому уривку Іван бачить, як ангел здійснює великий пророчий акт. Вавилон буде навіки повергнутий у море. Ніколи більше в ньому не гратимуть музиканти і працювати майстрові; ніколи не будуть запалені свічники і зіграні весілля. Подібно до каменю, йде Вавилон у морські хвилі.
На той випадок, якщо хтось ще жалкує за Вавилоном і про те, що він втілював, нам нагадують: це місто було засноване на насильстві, причому не лише крові мучеників. Вавилон стояв у центрі павутини насильства, що обвивала світ. Усі убиті в якомусь сенсі були убиті рукою Вавилона. Купці наживалися на військових кампаніях. Гроші і влада (Іван застосовує до них метафору розпусти, проституції) губили людей. Загинуло не просто «місто»: загинуло джерело загальної розпусти.
Ми, хто живе в тіні сучасних Вавилонів, можемо і повинні здригнутися, бачачи заграву пожежі і вдихаючи терпкий запах…