Чи не видається вам, що причиною тої всесвітньо-історичної поразки, що її зазнає християнство як морально-виховна сила (зазнає, щоправда, з істинно християнським терпінням) є вилучення з нього творчого, у вищому сенсі революційного духу, того динамізму преображуючої енергії, того духу свободи, що був так притаманний Христові і так не притаманний апостолові Павлу?
Якщо можна, трохи – про позицію, згідно з якою християнство насправді не є християнство, а павліянство.
Я думаю, що це запитання ґрунтується на непорозумінні. Павло був перший, що зумів людськими словами донести до нас тайну бачення Христа. Він писав раніше за Євангелія. Це той чоловік, що казав: «І живу вже не я, а Христос проживає в мені» (Гал. 2:20). Павло довідався тайну Христа і зумів розповісти про неї людям. Мільйони людей після цього причастилися цієї тайни. Він не говорив ні про діло Христове, ні про інститут, який Він залишив, а говорив про зустріч – про особисту зустріч людини зі своїм Спасителем.
Що стосується його революційности і свободи, то можна сказати, що з усіх апостолів Павло височіє як нездоланна величина: він зумів побачити різку межу між традиціями, людськими винаходами, переданнями, обрядами, законами, навіть тими, які колись дав Бог, – і Христовою істиною, що вільно розвивається. «Бо ви, браття, на волю покликані» (Гал. 5:13), – казав він. «Ви дорого куплені, тож не ставайте рабами людей!» (1 Кор. 7:23).
Апостола Павла називають апостолом народів, бо він один з перших почав проповідувати елінським народам. Але його можна так само, а навіть радше – бо інших апостолів у поган теж було немало – назвати апостолом свободи. Я впевнений, що ми ще не доросли до апостола Павла, що більшість із нас, християн, дотепер ще законники, які одною ногою стоять у поганстві. Апостол Павло – християнський учитель майбутнього. Тому ми не можемо сказати, що виникло якесь «павліянство», а ми можемо говорити про те, що Павло явився адекватним і повним виразником боголюдської істини християнства.
Щодо поразки, то Христос не пророкував нам тріумфів. Навпаки Він казав про великі труднощі, що їх зазнаватиме Церква на історичному шляху. Але як морально-виховна сила християнство присутнє у світі.
Утім не можна ототожнювати емпіричне християнство, масу християн з істинним християнством. Давні біблійні пророки створили такий термін, дуже місткий і багатоплановий термін – «шеар», залишок. Залишається ядро. Залишаються ті, що будуть продовжувачами і носіями Божого Духа.
У Церкві відбувається те саме. Не тріумфальний хід, а незнищенність. «А Світло у темряві світить» (Ів. 1:5), – каже Євангеліє від Івана. Зауважте, не світло, яке розганяє пітьму, долає її, а світло, яке світить у довколишній темряві.
Незнищенність істини і її відома слабкість. Це велика спокуса для християн. Багато хто хотів би бачити християнство, що тріумфально перемагає. Дехто зітхає за тими часами, коли були хрестові походи і собори, сповнені людом. Але це було часто лжехристиянство, це було відступництво.
Не бачу в релігії іншого сенсу, ніж моральне виховання, тобто, ніж надання людських рис тваринному й духовности людському в людині. Але надто багато свідчить про відсутність міцного і дієвого зв’язку між реальною моральністю і релігійністю. Висловлюючись вульгарно, на світі скільки завгодно віруючих сволот (інша справа, чи можна вважати їх справді віруючими), а з іншого боку, серед переконаних атеїстів не так уже й рідко зустрічаються люди з моральністю зовсім християнською. Доводиться визнати, що релігія як засіб практичного виховання себе ні індивідуально, ні історично не виправдовує. Мало того, є підстави підозрювати її в історичному гальмуванні морального прогресу. Узурпувавши цю сферу, вона століттями не допускала до неї творчий розум, який спрямував свої зусилля в морально нейтральні чи полівалентні області – науку, мистецтво, господарство тощо.
Уже хрестоматійними стали приклади релігійного виправдання злочинів проти моральности і людськости, і навіть їх безпосереднього провокування і вчинення їх іменем релігії. Можна відповісти: релігія не винна, винна людина. Але навіщо така релігія, яка не спроможна змінити людину?
Християнство – боголюдська релігія. Отже, активність людини тут має бути повна. Якщо ми думатимемо, що «по щучому велінню» якимось гіпнотичним способом відбувається всезагальна переміна – як, пригадуєте, в Уелса було в дні комети: ось пролетіла комета, якийсь газ подіяв на людей і всі стали добренькі та хороші. Чого варте це добро?
Ні, від нас чекають постійних і активних зусиль. І якщо людина не входить у цей світ Христовий, якщо вона не черпає силу в благодаті, то вона може тисячу разів числитися християнином, православним, католиком, баптистом – і бути ним лише формально. Таких номінальних християн у нас дуже багато. Так хочеться, щоб простяглася якась рука – і обернула все, і змінила.
Якщо хтось із вас читав Стругацьких, «Гидкі лебеді», то ви пам’ятаєте, що вони, зображуючи маразм суспільства, не придумали нічого іншого, крім нашестя таких собі «мокреців», які наче чарівники вимітають мітлою всю цю гидоту і створюють щось нове.
Євангеліє дає нам нову модель, а саме модель співучасти людини в творчому процесі. Воно говорить про справжню відповідальність людини, про справжню активність людини. Ми – творці, співучасники, співвідповідальні. Якщо ми повністю зрозуміємо всю важливість християнської відповідальности, ми побачимо, що дехто з нас шукав у Церкві зовсім інше.
Я згадую слова французького письменника Рада, який наприкінці минулого століття (XIX ст. – Прим. ред.) писав: «Я увійшов у церкву (він був позитивіст[1]), і мене заколисали звуки органу, я раптом відчув – ось, це те, що мені потрібне, це корабель, що стоїть непорушно; світ минає, а це все залишається, небесні звуки органу… І мені здалося, що всі мої проблеми цього світу – дурниці, і що взагалі треба віддатися потоку цих звуків…» Це не християнство, а опіум.
Я дуже ціную слова Маркса про опіум, вони завжди виступають нагадуванням християнам, які хочуть перетворити свою віру в теплу лежанку, у прибіжище, у тиху пристань. Спокуса зрозуміла, поширена, а поза тим – це лише спокуса.
Нічого схожого на лежанку чи на тиху пристань Євангеліє не містить. Приймаючи християнство, ми приймаємо ризик! Ризик криз, богозалишености, боротьби. Ми аж ніяк не отримуємо гарантованих духовних маєтків; «блаженний віруючий, тепло йому на світі», як часто повторюють. Ні, віра аж ніяк не пічка! На нашому шляху можуть стрінутися найхолодніші місця.
Тому справжнє християнство – це, якщо хочете, експедиція. Експедиція надзвичайно важка й небезпечна. Саме тому так часто трапляється підміна, і багато людей залишаються біля підніжжя гори, на яку треба піднятися. Сидять у теплих шатрах, читають путівники і уявляють, наче вже перебувають на вершині цієї гори.
Деякі путівники дуже мальовничо описують і сходження, і саму вершину. Так само і в нас деколи виходить, коли ми читаємо писання містиків чи щось подібне в грецьких подвижників і, повторюючи їх слова, уявляємо, що практично все вже досягнено.
У словах Христа і в Його закликах не було нічого привабливого. Він казав: «Багатому трудно ввійти в Царство Небесне. Верблюдові легше пройти через голчине вушко» (див. Мт. 19:23-24). А всі були заможні, кожен із нас волочить на собі якісь мішки. І не може пролізти в цей отвір. «Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога» (Мт. 7:14), – каже Він, тобто це, виявляється, важко.
Куди ж провадить ця дорога? Що обіцяв Христос? Моральне перевиховання суспільства? Ні, і ще раз ні. Це лише один з аспектів. Моральне виховання свого часу цікавило стоїків. Вони створили чудові книги про мораль. Але нічого подібного християнство створити не могло. Христос не сказав учням: ви будете чудовими моральними людьми, ви будете вегетаріянцями чи щось такого. Він сказав: ви наступатимете на гадюк і на скорпіонів, ви питимете отруту, і вона не пошкодить вам, ви будете правити світом. Тобто Він хотів, щоб людина розпочала шлях сходження в нову стадію свого існування. Чому Христос зцілював? Він справді перебував уже в іншому вимірі. І це не було симптомом чи ознакою Його надлюдського начала.
Він сказав учням: те, що Я чиню, ви чинитимете, і більше, ніж Я (див. Ів. 14:12). Він говорив це не раз. Той, хто думає Його чудами довести чи спростувати Його надлюдську тайну, помиляється. Коли Він посилав учнів, Він казав їм: ідіть і зцілюйте! Якщо ми не зцілюємо, то лише тому, що виявляємося слабкими, негідними і нездатними.
Насправді християнство – це релігія віддаленого майбутнього. Я завжди відчуваю християн минулого як наших предтеч, і разом із ними нас, сучасних християн, як недохристиян – це релігія абсолютна, а ми йдемо ще десь серед вранішніх сутінків.
[1] Позитивізм – напрямок у філософії і науці, згідно з яким, справжнє (позитивне) знання про дійсність має опиратися на конкретні факти і наукові знання. – Прим. ред.