Свою основну проблему в духовному пошуку я можу визначити як відсутність чи втрату того, що можна назвати релігійною «гіпнабельністю»[1].
Я не розлучаюся з Біблією. Євангелія знаю майже напам’ять. Прочитала немало апокрифічної, богословської, духовно-просвітницької літератури. Охрещена, ходжу до церкви, дотримуюся не всього, а лиш деяких обрядів. Постійно спілкуюся з багатьма віруючими і з деякими духовними особами. Але з душевним болем мушу зізнатися, що все це не наближує мене до віри, радше навпаки.
Первісний релігійний порив, що штовхнув мене до Церкви, поступово гасне, його замінює холодна свідомість, яка аналізує. Що далі, то більше «хто кислиці поїв, а кого оскома напала». Разом із загасанням (чи втечею в якусь глибочінь) релігійного почуття щоразу виразніше проступає для мене, так би мовити, анатомія релігії – її історичне, психологічне, соціяльне коріння…
Тепер Євангелія для мене – це прекрасна музика, височенна поезія духа. Але щоб бути віруючою, цього мало – треба прийняти поезію за реальність, метафору – за буття, музику – за природу. Треба повірити буквально. Але, щоб повірити буквально, треба притлумлювати в собі будь-яку логіку, будь-яку чутливість до суперечностей: доводиться забороняти собі ставити запитання, таким чином відмовляючись від найбільшої з людських свобод – свободи думки. Свободу ж отримала людина, як вчить релігія, від самого Бога. «Вірю, бо абсурдно?» Але чи не в надто багато абсурдів люди вірять і без того? Ми щодня бачимо і чуємо, до чого це призводить.
Запитання серйозне. Треба сказати, що слова «вірю, бо абсурдно», завжди приписують одному з учителів Церкви – Тертуліяну. Він не казав цього. Ми зовсім по-іншому собі все уявляємо.
Ось скоро настане Різдво, і різдвяний тропар має такі слова: «засвітило світові світло розуміння». Прихід Христа у світ порівнюють з сонцем розуму, і аж ніяк не з безоднею ірраціоналізму. Ірраціоналізм, містику і віру часто поєднують. Насправді ж найактивніші ірраціоналісти були войовничими атеїстами. Досить згадати Ніцше, Гайдеґера, Сартра, Камю…
У їх атеїстичних книгах звучать грізні, мрячні, песимістичні завивання і прокляття на адресу розуму, які лунали упродовж усього двадцятого століття. Поза тим повага до розуму дуже точно утвердилася в надрах Церкви. Досить вказати на філософію томізму Томи Аквінського і взагалі на всю традицію патристики, тобто Отців Церкви.
Чи треба змушувати себе гасити всі запитання? Не лише не треба, а навпаки, людина має досліджувати свою віру. Те, що відбувається з автором цієї записки, – зовсім інше, але хтозна, чи вона винна в цьому повністю. Чому вийшло, що «оскома напала»? Знову ж таки тому, що ті люди, з якими вона зустрічалася, ті форми християнського життя, в яких вона опинилася, не відповідають потребам сучасної людини, зокрема, саме цієї. Тому вона включилася просто в певний зовнішній механізм, думаючи, що він сам породжуватиме дещо. Але він нічого не дав.
Толстой описує балет – якщо хтось із вас пам’ятає, він виглядає недоречно. Якщо будь-що описати зовнішньо, то вийде абсурд. Коли зникне основне, то все пропаде. Отож, це основне має поглиблюватися, розвиватися і рости. Зовнішня церковність здебільшого здатна підтримувати людей з млявою, неактивною психікою, що схильна до якихось повторів. Ритуал для них – це те, за що вони чіпляються, без чого почуваються на світі незатишно… Вони-то і породили, між іншим, усілякі буквалізми, формалізми тощо.
Тепер, якщо говорити про символи віри, про чудову музику, якій треба вірити буквально, то тут запитання сформульоване надто узагальнено. Ті люди, які намагалися створити саме таку модель, – прагнули вірити буквально, вони весь час заходили в тупики. Вони знову ж таки плутали зовнішнє з внутрішнім. Якщо в Біблії світ зображений як площина чи куля, і твердь небесна як ковпак над ним, то людина формалістично говорила: отже, така істина, вона переносила це в свою космологію. Виникали важкі колізії. Змішувалося Одкровення істинне, глибоке з минущими речами.
Саме Святе Письмо є Боголюдським твором, тобто великою зустріччю людської творчости і вищого божественного натхнення. Причому людська творчість тут аж ніяк не притлумлена. Досить вказати, що кожен автор кожної книги в Біблії має своє лице. Вони виглядають зовсім по-різному, за кожним збережена ця індивідуальність.
І все-таки Біблія – це єдина книга, і її пронизує єдиний дух. Позаяк вона боголюдська, для її розуміння треба бачити в ній людську форму. У середині нашого століття була опублікована енцикліка Папи Пія XII Divino afflante spiritu (1943), де виразно йдеться про те, що в Біблії прослідковано цілу низку літературних жанрів, у кожного з яких є власні закономірності: у поеми – свої, у гимну – свої, у притчі – свої. Нам важливо знати, що саме хотів сказати священний письменник, яку думку хотів виразити. Для того треба знати фактуру, треба знати мову, треба знати метод, за допомогою якого біблійний автор доносить до нас внутрішнє прозріння, що зійшло на нього.
За такого підходу нам не доведеться з’ясовувати, чи проліз Йона в пащу кита, чи велетенської риби. Зовсім не це важливо. Може, існувала така легенда, і автор вдався до неї, щоб розповісти нам про щось зовсім інше. Одна з найбільших книг Біблії стає предметом для гумору. Свідомість Йони живе в нас і тепер. Таких йон я бачив і тепер – які тішилися кінцю світу, швидше б це все провалилися, швидше б! Вони ходять і з таким мстивим задоволення поглядають на будинки: ось, скоро всіх нас накриють. Це ж новий Йона!
І що відповів йому Бог? Ти пошкодував рослину, що виросла за одну ніч, а чи Мені не пошкодувати велике місто? Поганське місто, нечестиве! Бог шкодує місто, в яке погнав цього пророка, щоб він там проповідував. Це ж велика притча, і хіба тут важливо роздумувати про те, хто кого проковтнув?
Згадаймо притчі Христа.
Хіба нам важливо знати, чи справді був самарянин милосердний? Чи був блудний син і як він називався, і чи справді якось він пішов від свого батька? Це не має значення. Для нас важливий сенс того, що до нас донесено. Звичайно, є у Святому Письмі деякі речі, які справді відповідають реальності, не лише глибинно-духовній, а й безпосередньо історичній. Це стосується передовсім особи Христа.
[1] Гіпнабельність – індивідуальна здатність піддаватися гіпнотичному впливові.