Христос – це найінтимніше одкровення Бога, яке отримала від Нього людина, бо ми з вами – люди, і можемо пізнати Вічне лише тоді, коли воно переламується в скінченому, і передовсім у людській особі. Ось чому ми – християни, ось чому центром у нас є Особа Христа, все інше наростає довкола Нього.
Нині, коли люди поділяють одне одного на віруючих і невіруючих (вульгарний, не цілком правильний поділ), це поняття якось мутніє, і людина, переходячи від несвідомої віри, якою є невірство (невірство – це несвідома віра), до віри усвідомленої, на початку приходить до першого етапу – до розуміння тайни буття, тайни життя. У ній народжується щось схоже на молитву.
Багато хто з вас міг це пережити. Міг пережити таку хвилину свого життя, коли раптом усе, що є довкола тебе, ти сприймаєш як щось цілісне, звернене до тебе, коли ти можеш звернутися до цього буття на «ти». Ти – це моє життя, Ти – моє дихання, Ти – це блакитне небо, це все Ти. Це перестає бути множиною предметів, а раптом стає знаком того, що над усім цим присутній Хтось – не щось, а Хтось.
І тоді все змінюється. Картина життя наче набуває своїх барв – до тепер вона була чорно-біла. І раптом ми розуміємо, що ми не просто якісь випадкові істоти, що виникли на маленькій крихітній кульці, які нині існують, а завтра помруть, зігниють, і все це даремно; раптом виявляється, що Всесвіт – це симфонія, що життя людини має якесь безмежне продовження, що у всьому цьому є певний замисел і мета, і наші пошуки – це не аномалія природи, а її сходження до найвищих вершин буття, яке наближує нас туди, куди Господь кличе людину.
Коли ми говоримо про Христа, це не означає, що тут відбувається лише зустріч Бога з людиною. Христос міг явитися людям якимось видінням, явитися так, як Він явився апостолові Павлу дорогою в Дамаск. Але відбулося щось зовсім інше. Відбулося неймовірне! Відбулося те, що Він народився і як будь-яка людина жив, працював, ніс на Собі ярмо всіх людських тягарів – Він розділив з нами все! Фактично немає в цьому світі нічого (крім зла і гріха), що б Христос на Себе не прийняв. Таким чином Він освятив і преобразив наше життя.
У ньому вже немає мізерного, незначного. Коли люди, приміром, починають занехаювати свої щоденні обов’язки, коли дехто з молодих християн навіть хизуються тим, що вони абияк працюють чи взагалі будь-які свої обов’язки виконують недбало, – тоді я уявляю собі Христа, Якого ніхто не знав, Який жив у своїй хижі, був теслею в Назареті, уявляю, як важким трудом Він заробляв на хліб, як Він трудився. Ось на Туринській плащаниці виразно помітно, що Його права рука більше розвинута, ніж ліва, – так буває в людей фізичної праці, яким доводиться сильно напружуватися. Він трудився, і мало ймовірно, щоб коли-небудь виконував погано ту роботу, яку Він мусив виконувати.
Тепер на Заході упродовж десятиліть існує рух «Opus Dei»[1] («Діло Боже»). Цей Рух, який усюди поширюється, заснував іспанець Ескріва. Він написав маленьку книжку, що називається «Шлях»[2]. Це просто серія афоризмів. Він хотів показати, що бути християнином – це означає не просто жити як обиватель, як міщанин, як поганин і в неділю на кілька годин десь витати духом, а це означає бути ним завжди, на щодень, у найзвичайніших обставинах.
Очевидно, більшість із вас були в Ермітажі і бачили картини на всілякі євангельські сюжети. Своє благоговіння, захоплення, розуміння величі подій художники Італії, Іспанії на своїх полотнах виражали торжественно, помпезно: ось Весілля в Кані – зображені сотні людей, велетенські колони, незвичайні зали, а вгорі ширяють ангели!
І от колись в юності, повернувшись з Ленінграду (нині – Петербург. – Прим. ред.), я пішов у Третьяковку і натрапив на кілька робіт Полєнова, художника, що написав серію ескізних картин з життя Христа. І серед них була одна – «Благословення дітей». Я згадав картину «Благословення дітей», яку бачив у дитинстві в Миколо-Кузнецькій церкві, здається, вона зображена на стіні. Там такі сяючі херувимчики-діти і Христос у хламиді. Загалом щось таке казкове, незвичайно фантастичне, приоздоблене. А на картині Полєнова – хижа з пласкою покрівлею, висить білизна, Христос натомлений, зігнувшись сидить на призьбі, і жінки несміливі тиснуться, ведуть до Нього за ручки дітей. Я раптом подумав, що саме так це відбувалося: без видимої помпи, без величі.
Православні богослови навіть уживали спеціяльний термін для визначення характеру явлення Христа – вони називають це грецьким словом кеноза, його можна перекласти як самоупокорення. Кеноза – це закіптюжене скло, що стоїть між нашим оком і сонцем: щоб бачити сонце, треба дивитися в закіптюжене скло. Те саме відбувається, коли нам являється тайна Божа: вона має так пригасити своє світло, щоб ми могли її побачити.
[1] «Opus Dei» – організація Католицької Церкви, члени якої засвідчують, що праця та щоденне життя є нагодою для зустрічі з Богом та для служіння ближнім. – Прим. ред.
[2] Св. Хосе Марія Ескріва. Шлях /Пер. з іспанської. – Ів-Франківськ: Апостол, 2014. – с. 224. – Прим. ред.