Тепер запитаємо себе: а чому відбулася ця зустріч? Чому Божественний світ, що загалом для нас неосяжний, став осяжним через появу Христа Спасителя? Відповідь міститься в самому Євангелії: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16). Це – свідчення Божої любови.
Звичайно, «любов» – це людське слово, але це найсильніше слово, хоча люди його затоптали. Це найсильніше слово. Воно показує, що в надрах Божественного горить те, що нас торкається лише слабеньким променем, деколи, зрідка, щонайменшою мірою.
У світі бушує зло. І я нині не говоритиму про те, що таке зло, звідки воно виникло, чому воно існує. Це особлива тема для наступного уважного розгляду. Але так чи так, ні для кого з вас, нехай які ви молоді, це не секрет. Писання має рацію, кажучи: «Ввесь світ лежить у злі» (1Ів. 5:19). Досить увійти до будь-якої лікарні, розгорнути будь-яку газету, досить просто зазирнути в своє сумління для того, щоб легко переконатися, що «світ лежить у злі». І ми так часто хочемо це зло знищити самим злом, зупинити його насиллям, але це даремно. Лише зростання добра в кожній людині витіснятиме зло. Отже проблема ця тісно пов’язана з кожним із нас. І по суті Христос закликав кожного з нас відповідально увійти в Його служіння.
Ми отримали Божу любов і маємо її плекати, хоча це важко. Важко, бо в людині бореться множина суперечливих сил… Кожен із вас знає, яким наївним є слово «самовдосконалення», що його так любив Толстой. «Не чини зла» – бо в нас закладене прагнення до досконалого. Але самовдосконалення – це ілюзія. Витягти себе з болота ніхто не може. Це виходило лише в барона Мюнхгаузена. Людина мусить мати якийсь важіль, на щось опертися. І що довше житимете, то зрозуміліше це для вас ставатиме. У цьому друга тайна християнства. Вона полягає в тому, що ми можемо вдосконалюватися, входячи в спілкування з Христом. Його сила підіймає нас і змушує нас робити те, що ми самі не могли б зробити.
Ось одне з чудових слів Писання: «Сила Моя здійснюється в немочі» (2Кор. 12:9), тобто в неспроможності людини. І першими проповідниками Євангелія були, загалом, люди слабкі, некрасномовні, люди, які в тогочасне античне суспільство проникали як ізгої! Як це все відбулося, дотепер залишається чудом – як змогли вони поширити Христове слово по тодішнім містам і поселенням. А проте, як сказано в «Діях апостолів», «Дух весь час їх провадив» – сила Духа, яку ми також можемо отримати. Маємо її обіцянку! Христос каже, що Він зішле Духа кожному. Це не якийсь екстаз, не витання в хмарах. Дух – це сила, яка дає можливість людині реалізувати на землі її покликання.
До речі, про слово «дух». Часто в побуті кажуть: «Людина живе Святим Духом», – це щось таке безплотне, щось напівреальне. Тим часом, у Біблії слово «дух» (грецькою пневма, давньоєврейською руах) означало аж ніяк не безплотне витання, а бурю, грозу, вітер. Воно означало те, що сокрушає землю. Ось що таке «дух». Дух – це міць, це динаміка, це сила! Переможна сила! Ось чому Христос, бесідуючи з самарянкою біля криниці, каже, що Бог є Дух. І дехто неправильно розуміє це слово.
Але позаяк кожна людина, що ступає на християнський шлях, має покликання, то тут відкривається третя тайна Євангелія: люди не можуть реалізувати його поодинці. Задум Христа – це багатоєдність. Багато в єдності. Я думаю, що цей принцип – багатоєдність – універсальний для всієї природи, для цілого Всесвіту. Ви погляньте: що б нам зустрічалося, чи то молекула, атом, клітина, популяція тварин, група, організм, – це завжди багатоєдність. Це підносить нас у тайну Божества, яке теж, за свідченням Христа, є певною багатоєдністю. Тайна Тройці.
Христос не раз колись, а постійно створює багатоєдність, яку Він назвав «Церквою». «Церква» означає «зібрання», «спільнота» людей, громада, що йде разом із Ним, перед Його лицем. І далі Він каже про те, що ця Церква переможе, переможе до такої міри, що упокорить природу.
Христос каже: будете зцілювати недуги, питимете отруєну воду, і вона вам не зашкодить, наступатимете на гадюк і скорпіонів, і вони не завдадуть вам зла. Тобто сила Духа в прийдешньому має весь час розквітати. Тимчасом цього ми не бачимо. Бо ми йдемо надто повільно. Христос ставить свою Церкву на фундамент свободи – ми ніколи з Його боку не бачимо насилля. Навіть те, що Він явився в упокореному виді, було умовою Його добровільного прийняття. Він кличе кожного, залишаючи за нами свободу. У Ньому немає нічого від людської тоталітарности, диктаторства, нав’язливости – завжди свобода.
Саме тому Він зберігає незайманою людську природу доти, поки людина сама до Нього не потягнеться. Тому історія Церкви – це постійна боротьба між людською зашкарублістю і світлом, яке йде від Христа. Це відбувається і нині.