(з бесіди)
Нещодавно я познайомився з тезами доктора Давида Флусера, спеціяліста з рукописів Мертвого моря (кумранських матеріялів), раннього християнства і взагалі з епохи Другого храму[1]. У цих тезах він говорив про генетичні зв’язки між юдаїзмом і християнством. Ця позиція професора єрусалимського університету здорова, спокійна, об’єктивна, і під його тезами я міг би підписатися в усіх пунктах, окрім тих, де йдеться про містичні речі. Тут можна не сперечатися, а просто поділитися одне з одним якимись внутрішніми переконаннями.
Чи мав рацію Давид Флусер, стверджуючи, що юдаїзм і християнство – єдина віра? One faith – так він і казав… Я можу відповісти на це неоднозначно: Флусер і мав рацію, і не мав. Безумовно, Христос прийняв усе те, що містилося і в Біблії, і в равіністичній духовній традиції – спадщина, яку заповів Старий Заповіт, – як щось органічне, що Він освятив. Але висловитися, як Давид Флусер, що Христос був юдей, жив в юдейській вірі і помер за неї – чи не означає сказати, щось парадоксальне, бо тоді незрозуміло: що ж нового внесло християнство? Тоді християнства не існує!
Отож, зараз я намагатимусь дослідити, де в глибині є точки дотику і де починаються розбіжності.
Передовсім, як епіграф я мушу навести слова Христа: «Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати» (Мт. 5:17). Далеко не всі розуміють ці слова правильно.
Під словом «Закон» (євр. – Тора) Христос не мав на увазі весь конгломерат обрядових приписів. Він виходив з тої концепції, яку висунув до Нього знаменитий равин Гілел, який казав, що весь Закон і Пророки полягають у моральному служінні Богу, а все інше – коментарі. Для Христа Закон полягає саме в тому. Основними заповідями Він вважав Шма, Ізраель[2], і другу – «І будеш любити ближнього свого, як самого себе» (Лев. 19:18). У цьому для Нього був Закон. Окрім того, Христос ніколи не відкидав зовнішніх обрядових постанов. Лише толстовці, ліберальні богослови, раціоналістичні критики вважали, що Він хотів заснувати таку собі релігію без обрядів. Скажімо, зціливши людину, Він казав: іди, покажися священику, – так, як було сказано в приписі Тори. Але Христос навіть збільшував кількість обрядів: Він створив чин Євхаристії на основі пасхального єврейського свята; Він створив таїнство хрещення на основі юдейського обряду прийняття прозелітів.
Ісус виконував і встановлював обряди, бо Він звертався до живих людей з плоті і крови, які потребують зовнішніх проявів своєї віри. Але, коли Він говорив, що Він прийшов «виконати Закон», це аж ніяк не означає, що Він хотів виконувати всі заповіді. Дуже багато хотіли виконати всі заповіді. Раві Шаммай – антипод Гілела – який теж жив у І ст. до Р. Х., старався виконати всі заповіді, які лишень можна було вигадати, навіть ті, яких не було в усній Торі. Він винайшов нові заборони, виводячи їх логічним чином зі старих. Хіба це мав на увазі Христос? Ні.
Слово, яке стоїть в оригіналі цієї євангельської фрази, означає не «виконати» в сенсі «зробити». Там стоїть плеросай – «доповнити», від слова плерома – «повнота». Христос хотів наголосити, що старозавітне вчення – це відкрита система, яка потребує доповнення. Його вчення, вірніше, Його явлення, було доповненням Старого Заповіту.
І для Нового Заповіту, і для Старого вихідним богословським пунктом є незбагненність Бога. Ізраїльська свідомість з великою недовірою ставиться до спекулятивної метафізики. Тому Бога визнали незбагненним, священним – Кадош, цілковито Іншим, споглядати якого людина не в змозі. Про це свідчила заборона зображати Бога. Він міг бути присутній лише символічно, лише через Теофанію, через Свою славу – через Кавод, через хмару, вогненні язики, світлий дим. Але до думки про цілковиту інакшість Бога щодо світу приходили всі мислителі. Це, врешті-решт, вищий і заключний акорд мислення людини про Бога.
Насправді, коли людина пориває з вульгарними мітологічними уявленнями, піднімаючись щоразу вище, вона, врешті-решт, приходить до ідеї універсального, чистого Світового Розуму, чи Дії, Енергії, Сили – Божества, про яке не можна нічого сказати. Так виникає апофатичне богослов’я – богослов’я, яке походить від того, що про Бога не можна висловити жодного позитивного твердження, Він перебуває понад усім, навіть понад буттям. Це апофатичне богослов’я було розвинене в індійській філософії, у грецькій, особливо в неоплатонівській, у християнських Отців Церкви. В Ізраїлі це виражалося в понятті Кадош – у понятті Божої святости. Але такий трансцендентний Бог, що перевищує всю сотворену реальність, виявився Отцем світу, люблячим Отцем. У цьому полягало незвичне, дивовижне, неймовірне Одкровення пророків: Бог зацікавлений у світі, Він хоче зблизитися зі світом, від якого Він далекий, Він хоче укласти з ним союз, берит – угоду, приєднати його до Себе, відкупити, тобто узяти до Своєї частки, наблизити. Це незвичайне чудо провадить від Старого заповіту до Нового. Тож як воно сталося?
Раціонально описати цей процес неможливо. Перед нами люди, що діяли в Палестині і в діяспорі упродовж декількох століть, вони говорили від імени Бога і в самих собі відчували дію Бога так реально, що промовляли від першої особи. Вони не передавали слова Божі, а немов би ставали Богом: «Мій народе, виходьте» (Єр. 51:45). Хто це каже: Бог чи пророк? Це каже Бог через пророка.
Було дуже багато спроб змоделювати це мислення, аналітично проникнути в тайну двоєдиної свідомости. Дещо тут зробили, дечого досягли, але чудо лишається чудом. В інших реаліях відоме містичне, екстатичне злиття з Богом, коли Божественне входить у людське. Але у всіх цих випадках людське придушене, воно розчиняється, і це виражене у відомій притчі про статую зі соли, яка хотіла покуштувати, яке на смак море, і розчинилася в ньому.
Пітії, провидці, віщуни, вакханки, діонисисти, менади – всі вони промовляли в стані одержимости, манії (звідси слово «менада»). А пророки не лише залишалися тими, ким вони були, зберігали свідомість особи, але вони навіть розмовляли з Богом. Єремія не хотів проповідувати те, що йому велів Бог. Йому було шкода і Єрусалим, і свій народ, все ж він казав: «За цих днів, говорить Господь, не скажуть уже: ковчег заповіту Господнього, і він вже не прийде на серце, і його пам’ятати не будуть, і більше не буде він зроблений…» (Єр. 3:16). Він плакав і скаржився, і казав Богові, що не хоче він іти з такою проповіддю, але слово Боже було в ньому. Ось цей феномен (якщо це можна назвати феноменом – я вживаю це слово неточно) дивовижної близькости двох «я»: «Над-я» Божественного і сотвореного «я» людського – цей феномен виявляє найглибше в ізраїльській релігії.
[1] Другий храм освячений у 515 р. до Р.Х., коли євреям дозволили повернутися з вавилонського полону на батьківщину і відбудувати храм.
[2] «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю» (Втор. 6:4).