Щоб уберегтися від такої «нечутливости» сумління, варто пам’ятати про те, що іспит совісти і сама сповідь не повинні бути для нас лише створенням безособового балансу духовного життя. Це має бути зустріч із живим Ісусом, Якого ми хочемо за щось перепросити. Не можна забувати про сам спосіб визнавання гріхів. Бо, наприклад, слова: «Я не молився» звучать дуже невинно. Але коли ми скажемо: «Я не розмовляв з Отцем», то хоча й кажемо про той самий гріх, однак відразу відчуваємо, що йдеться про щось серйозне. Якби нам хтось сказав, що впродовж місяця не розмовляє з батьком, з яким живе під одним дахом, то ми слушно зробили б висновок, що стосунки в цій родині зовсім не теплі. А саме таку духовну ситуацію можна приховувати від себе самого, одягаючи її в невинні слова: «Я не молюся».
Переважна більшість християн у дитячому віці вже знає, як належить робити іспит совісти, а також умови доброї сповіді. Бездумність релігійного життя може стати причиною того, що людина інтелектуально розвивається, однак у релігійній сфері залишається дитиною. Така особа впродовж років автоматично повторює біля сповідальниці, що «не молилася, не була на літургії, посварилася» тощо. На думку такої людини, це справді гріхи, але не такі вже й страшні. Ця фатальна рутина не дає змоги помітити фундаментальні справи. Наприклад, того, що ця особа зовсім не любить Господа Бога, що не виконує першу і найважливішу Божу заповідь. Така людина, роблячи іспит совісти, часом може пригадати, скільки разів сварилася або скільки разів не постила в п’ятницю. Однак навіть не подумає про те, що в її житті Бог займає менше місце, ніж, наприклад, автомобіль.
Наступне непорозуміння, яке стосується уявної безгрішности, – це переконання, що гріхом є лише те зло, яке людина зробила. Тимчасом як загальна сповідь підказує нам, що згрішити можна, занедбуючи щось. Моєю провиною може бути і те, чого я не зробив, однак міг і повинен був зробити. На жаль, багатьом людям не спадає на думку, щоб під час сповіді зізнатися в тому, що вони вже віддавна не виконують свої обов’язки хресного батька чи матері. Вони навіть не думають про те, що щось не так, коли читають різноманітні газети та книжки сумнівного змісту, але не заглядають до Святого Письма, яке роками припадає порохом на книжковій полиці. Набагато більшим гріхом, ніж недотримання п’ятничного посту чи суперечка з чоловіком (дружиною), є байдужість до самотніх осіб, які впродовж років чекають на листа чи відвідини. Під час іспиту сумління варто згадати про наших бабусь-дідусів, тіток та далеких родичів.
Ступінь нашої провини перед Богом також залежить від того, на кого ми рівняємося. Якщо ставимо себе на рівні якогось злочинця, то справді нам може видаватися, що ми – майже ангели. Натомість коли спробуємо порівняти своє життя з життям святих осіб, то ситуація виглядатиме геть по-іншому. То на кого нам рівнятися? На Ісуса Христа. Він є нашим взірцем, і саме Його нам треба наслідувати. Хтось може сказати, що коли ми порівнюватимемо себе до Христа, то дуже швидко впадемо у відчай, адже Він не скоїв жодних гріхів, Він – Бог. Так, це правда. Проте пам’ятаймо про те, що Ісус є не лише нашим взірцем, який ми повинні наслідувати. З допомогою таїнств та духовних дарів Він прагне уділяти нам самого Себе. По суті, ми маємо не лише наслідувати Ісуса, а й дозволити, щоб Він жив у нас.
Тому не варто тішити себе ілюзорним аргументом, що інші чинять ще гірше, ніж ми. Це нас зовсім не виправдовує. На сторінках Святого Письма Бог виразно й однозначно закликає нас до святости. Він також дає нам усе, що треба для реалізації цього покликання.
Я багаторазово представляв ці аргументи своїм співрозмовникам, особливо тим «безгрішним і цілком безневинним». Дехто замислювався, інші наполягали на своєму. Я також показував їм фрагмент Першого послання ап. Івана, де написано: «Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!» (1Ів. 1:8).
Знаю, що потрібен час, аби стати перед Богом у правді після тривалих років духовного загублення або навіть, скажімо це відверто, обману. Тому я надмірно не переймався тим, що мої співрозмовники в багатьох випадках не відразу хотіли сповідатися. Я залишав їх із тими думками і сподівався, що їхня внутрішня чесність ще не зовсім померла. Я також знав, що часом людині, яку, цілком можливо, переконали мої аргументи, важко в цьому зізнатися. Тому сподівався, що мої співрозмовники, хоч і не скажуть мені цього, приступлять до сповіді в іншого священика.
На початку цієї книжки я роздумував про уявну людську безгрішність. Тим хотів запобігти, аби хтось помилково не подумав, що його ця тема не стосується. Боже милосердя потрібне не лише тим злочинцям, повіям, злодіям та шахраям, які прагнуть змінити своє життя. Ні. Це рятунок для нас усіх. Це шанс для внутрішньо чесних людей. Бо кожен із нас є духовним бідняком. Однак радісне послання Євангелія каже нам, що милосердний Господь із батьківською добротою та турботою схиляється над нами. Ми є порохом, але Бог полюбив цей порох.