Об’явлення, яке отримала блаженна с. Фаустина Ковальська, були і залишаються для всього світу пригадуванням правди про Боже милосердя, про нескінченну Божу доброту. Вони пригадують про ті чудові таємниці, які Творець на сторінках Божого Об’явлення поступово відкривав перед людиною. Всім своїм блиском вони заясніли в Христі, Особа якого є повнотою Божого Об’явлення. По суті, Ісус не відкрив блаженній с. Фаустині нічого нового. Проте Він хотів виразно показати ту правду, яку в житті Церкви часом відсували в тінь і заміняли холодним та казуїстичним баченням суворого Бога-Судді. Ісус хотів пригадати, що він є Богом Доброго Серця та великої вразливости, Який полюбив нас до кінця.
У першій частині наших роздумів я намагався вказати на деякі причини викривлення образу Бога, яке глибоко закоренилося в серцях віруючих людей. Варто додати, що наслідки такого явища бувають доволі драматичними. Адже їхнє уявлення про Бога часто є синтезом давніх катехизмових наук, які вела або надто побожна бабуся, або надто ревна катехитка. До цього треба додати запальні реколекційні проповіді, після яких хотілося будь-якою ціною розкаятися (зі вставками на кшталт: «І пам’ятай, що смерть – це космічний фіксатор!!!»), якісь почуті фрагменти приватних об’явлень із кривавих фільмів жаху. Скільки людей на світі на основі такого навчання сформували в собі фальшивий і понурий образ Бога та остаточних справ. Навіть не треба додавати, що потім будь-якою ціною хочеться забути і викинути зі свого життя таку релігійність, проте це дається не так легко. У випадку багатьох людей цьому сприяє упереджена антицерковність. Як хтось упродовж певного часу понарікає на «попів», то на якийсь час у нього приглушиться свідомість перспективи бути засудженим за власне грішне життя. На щастя, зазвичай цього не вистачає надовго, і «терапію» доводиться починати заново.
То як виглядає Бог, пекло та кара за гріхи? Щоб знайти відповіді на ці запитання, треба розгорнути Біблію, а особливо Новий Завіт. Там докладно і зрозуміло описано, як Бог ставиться до грішників. Особисто я зізнаюся, що хоча й знаю ці тексти вже давно і часто їх читаю, та коли знову перечитую, то знову дивуюся і захоплююся ними. І я розумію тих людей, які ніяк не можуть збагнути, що Бог аж настільки добрий. Я й сам належу до таких людей.
Наприклад, прочитаймо фрагменти останнього розділу Євангелія від ап. Івана. Ось апостоли, ще налякані своїм становищем після смерти Ісуса, пішли ловити рибу. До їхнього нещастя додалося й те, що вони нічого не зловили. На світанку Ісус стає на березі і запитує: «Чи не маєте, діти, якоїсь поживи?» (Ів. 21:5). Та вони Його не впізнали. Нічого дивного. Апостоли все ще почуваються, делікатно кажучи, не надто добре після того, як перелякалися і залишили свого Вчителя в годину страстей і смерти. У голові не вкладається, що Він, Месія, Який переміг смерть, звернеться до них із запитанням про сніданок, що поцікавиться тим, чи вони, бува, не голодні. Хіба вони могли сподіватися після всього, що зробили, після того, як повелися, що Вчитель звернеться до них словом «дітоньки»? Він міг би докоряти їм: ви – боягузи, зрадники, егоїсти! Але ж ні! До цих одинадцятьох простакуватих чоловіків Ісус без іронії каже: дітоньки. А коли вони припливають до берега, то виявляється, що Спаситель уже приготував для них печену рибу і хліб. Щоб вони почувалися впевненіше, просить принести ще трохи риби, яку учні зловили в чудесний спосіб. Коли апостоли все ще злякано стоять, Ісус, як каже ап. Іван, «бере хліб і дає їм, так само ж і рибу» (Ів. 21:13).
Могло би видаватися, що тепер, після воскресення, перед вознесенням, найліпший момент для того, щоб Ісус проголошував промову про марноту цього світу, ще раз закликав перейматися справами Царства Божого. Проте так не сталося. Воскреслий Бог, Господь Всесвіту смажить рибу і розламує хліб для одинадцятьох винних. Можливо, вони боялися, чи це, бува, не підступ, чи це не хитрість, не обіцянка покарання за зраду… А можливо, щойно тоді в їхніх серцях почали виникати запитання: невже це можливо, невже Він справді настільки добрий? Настільки??!!!
Ми добре пам’ятаємо, як Ісус воскресив доньку Яіра. Ніхто з нас не може уявити собі здивування осіб, що були присутні під час цього чуда. Ніхто не зможе відчути радість батьків. Адже всі бачили дівчинку, яка померла, а тепер сидить і посміхається. Свідки цієї події, напевно, доторкалися до дитини, щоб повірити в те, що трапилося. Батьки обнімали то доньку, то Ісуса. З плачем припадали до Його стіп. І в цьому вибуху радости та зворушення лише Ісус, ЛИШЕ Він помітив, що дівчинка голодна. Спаситель не вийшов на терасу, не виголосив фундаментальної промови про Своє післанництво. Він просто подбав про їжу для дитини. Навіть мама цієї дівчинки (адже саме мами є найліпшими фахівцями в справі годування дітей) забула про їжу.
Таким є Ісус. Таким є Бог. Він не любить ідеї досконалої людини, але любить конкретну людину, з її голодом душі та тіла. Можливо, колись ви зробите жахливу помилку, зрадите, втечете, запродастеся. Однак після всього цього Ісус почне розмову з вами саме так: «Дитино, може ти голодна?»
І тут варто подивитися на третій фрагмент Євангелія, який чудово показує доброту Ісуса, яку Він проявляє, особливо до грішників. Цей фрагмент Нового Заповіту ми також чудово знаємо. Книжники та фарисеї привели до Ісуса грішницю і хотіли Його випробувати: скаже її покарати чи ні? Пам’ятаємо, як Ісус мудрим реченням «Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине!» (Ів. 8:7) позбувається облудників, які шукали лише сенсації. Він залишається з грішницею сам на сам. Він, джерело святости, і вона, грішниця. Він, Правдомовець, і вона, яка порушила цей закон. Він міг її покарати одним актом волі, міг знищити. Бідолашна жінка лежить біля Його стіп, очікуючи на вирок. Вона знає, що заслуговує покарання. І що відбувається? Ісус запитує: «Чи ніхто тебе не засудив?» (Ів. 8:10). Хотілося б сказати: «Господи Ісусе, навіщо Ти про це запитуєш? Невже Ти не бачиш, що всі відійшли?» І справді, чому Ісус поставив таке дивне запитання? Адже й сам бачив, що трапилося.
Чи доводилося комусь із вас бути в такій незручній ситуації? Такій, коли зазвичай говорять про погоду, мнуть край скатертини, знервовано бавляться запальничкою? Можливо, це була саме така ситуація, коли ми когось зловили на брехні, дрібній крадіжці, нечесності. Тій людині незручно, а ми не знаємо, як про все сказати. Бо це наш добрий знайомий чи друг, а тут – така неприємна ситуація! Нехай професійні екзегети мені вибачать, але дозволю собі влаштувати приватну інтерпретацію. Отож, мені видається, що тоді, у тій ситуації, було щось із такої атмосфери. Ісус бачить, що та жінка вся тремтить зі страху, зі сорому, знає, що все її життя зараз у Його руках. Спаситель хоче осмілити жінку, обережно позбавити її паралічу розпачі. Він хоче, щоби, попри страх, вона спромоглася бодай відкрити уста. Жінка відповідає: «Ніхто, Господи». Можливо, вона навіть несміливо дивиться на Ісуса. І тоді Ісус каже коротко: «Не засуджую й Я тебе. Іди собі, але більш не гріши!» (Ів. 8:11).
Чи вам колись доводилося виймати комусь порошинку з ока? У такій ситуації треба взяти кінчик хустинки і обережно, дуже обережно, щоб не завдати болю нашому пацієнтові, зробити це. Часом, коли ми хочемо торкнутися ока, то відразу відсмикуємо руку назад, щоб ліпше придивитися. Ми знаємо, що наш неделікатний рух може викликати біль і дискомфорт. Так само чинить Ісус зі серцем, яке було зранене гріхом. Він делікатно починає розмову від такого запитання, яке має допомогти грішниці відкрити уста і серце. Христос не починає судове засідання. Він не ставить запитань, якими люди часто терзають винних: «А вкотре ти це скоїв? А чому ти це зробив? А де гарантія, що це більше не повториться? І що тепер із тобою робити?» Нічого подібного. Щоб не завдавати непотрібного болю, Ісус говорить коротко і конкретно: «Не засуджую й Я тебе. Іди собі, але більш не гріши!»
Однак хтось може засумніватися в лагідності Ісуса. Адже Він також умів кричати, лякати пеклом і навіть вдарити бичем продавців у святині. Так, це правда. Христос також умів бути грізним, але лише для тих, хто закривав іншим шлях до Бога, хто жив у затверділості і не розкаювався у своїх гріхах. На них Він міг підвищити голос, підняти руку. Однак у Євангелії немає такої сцени, де Ісус так ставився би до розкаяного грішника. І тому я хочу звернутися до всіх тих, хто віддавна харчується – як блудний син – гіркими стручками докорів сумління: поверніться! Навіть якщо хтось уже тридцять чи сорок років не приступав до сповіді. Навіть якщо має на сумлінні гріхи, які показують лише на блокованих телеканалах, у нічних фільмах для дорослих. Священика це не здивує, ані не згіршить. Ми, священики, знаємо, як сатана може принизити людину. І навіть якби хтось під час сповіді сказав: «Сто, а може й п’ятсот разів», це нічого не змінює. Все одно варто повернутися. Саме тому й варто повернутися. У таких ситуаціях навіть не треба жодних повчань. Такий багаторічний грішник, душу якого терзає диявол, чудово знає, як багато зла він зробив. Трапляється також, що впродовж цих років така людина вже відбула страшенну покуту у вигляді докорів сумління. Справді варто прийти, щоб через роки почути ці найчудовіші у світі слова: «Не засуджую й Я тебе. Іди собі, але більш не гріши!».