Молитва – це головним чином акт віри. Вона навіть є найкращим і найбільш природній способом вираження нашої віри. Людині, яка каже: «Я вірю, але не молюся», – можна було б слушно поставити запитання: «У якого Бога ти віриш? Якщо Бог, в Якого ти віриш, є Богом біблійним, живим, Богом Авраама, Ісака та Якова, Богом, до Якого Ісус ревно молився ночами, називаючи Його “Авва!”, то хіба можливо, що ти не маєш найменшого бажання звернутися до Нього?»
Віра виражається, оновлюється, очищається, утверджується, реалізуючись у молитві. Навіть якщо ми цього не усвідомлюємо (як пан Журден у мольєрівській п’єсі, який говорив прозою, сам цього не підозрюючи), щойно починаємо молитися, то утверджуємося у вірі: віримо, що Бог існує, що варто звертатися до Нього, слухати Його, що Він нас любить, що добре віддавати Йому частину нашого часу тощо. У будь-якій молитві є прихований, але фундаментальний акт віри.
Дуже підбадьорює розуміння того, що саме цей акт віри єднає нас з Богом. «Що більша в душі віра, то сильніше вона єднається з Богом», – каже святий Іван від Хреста. З Богом нас єднають не почуття і не розум, а віра. Зараз це пояснимо.