Окрім всього, про що було згадано, одним зі способів досягнення постійної молитви, зокрема в чернечих спільнотах, було використання коротких формулювань, узятих зі Святого Письма чи інспірованих ним, котрі часто повторюються в час, присвячений на молитву, а також поза ним, під час інших занять, щоб у наших думках завжди був Бог. Згідно зі свідченням преподобного Івана Касіяна, деякі єгипетські ченці в IV ст. без кінця повторювали заклик з псалма: «Поквапся спасти мене, Боже, Господи, поспішися ж на поміч мені!» (Пс. 70:2).
Чудова книга «Щирі розповіді Прочанина своєму духовному отцеві»[1] популяризувала на Заході Ісусову молитву (або Молитву серця) та її практику. У ній розповідається про смиренного російського селянина, якого вразило повчання з Послання до солунян: «Безперестанку моліться!», – і який ставить перед собою питання, як застосувати на практиці ці слова. Він пройде цілу Росію в пошуках духовного отця, який зумів би його цьому навчити. Один монах підготує його до цієї молитовної традиції, яка полягає в безперервному повторенні фрази: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного!», та одночасному перебиранні вовняних чоток, у поєднані молитви й ритму дихання, у внутрішньому погляді, зверненому до серця. Мало-помалу він досвідчить благотворний вплив цієї молитви: умиротворення і очищення серця, радість від божественної присутности, внутрішнє прозріння на Божу любов, співчуття до усіх сотворінь, новий погляд на світ та природу… Ця традиція сягає єгипетських чернечих спільнот перших століть і поширилася на увесь православний світ, а також, у наш час, на Захід.
На Заході більше відома молитва на вервиці, з повторенням молитов «Отче Наш» та «Богородице Діво».
Сьогодні повторення не завжди сприймається позитивно. Ми живемо у світі, який через втрату сенсу найелементарніших у житті речей перебуває в постійних пошуках новизни. Щоправда, повторення може бути машинальним, рутинним, але воно може також означати, що наша любов стає тривкою. Вона, за своєю суттю, пов’язана з життям: на щастя, серце ніколи не втомлюється повторювати своє биття, ані дихання свій ритм!
Як ми вже згадували, ритм відіграє фундаментальну роль у людському існуванні. Він має заспокійливий ефект, дозволяє, щоб енергія виявлялася тривало, без марнотратства і виснаження. Він дозволяє бажанню, прагненню душі об’явити себе через тіло і водночас вкоренитися в серці. Він є прийняттям реальности, втілення, дозволяє вписати людське буття в ритми природи й життя. Він є відкриттям на глибокий сенс, який перевищує нас, є поза сприйняттям раціонального розуму. Він дозволяє нам доступитися до своєрідної мудрости, розуміння життя, у підпорядкуванні Творцеві за взаємною згодою.
Молитва покликана стати не однією дією серед інших, а фундаментальною діяльністю нашого існування, самим ритмом нашого глибинного життя, диханням нашого серця, якщо так можна сказати. Повторювані молитви нам у цьому допомагають, позаяк є людським зусиллям, наполегливим пошуком у надії, що божественна благодать дасть те, що вимолює наше прагнення завдяки смиренному і невтомному повторенню тих самих слів.
Отець Тімоті Редкліф у фрагменті, присвяченому вервиці, з його книги «Я називаю вас друзями» висловлює свою думку про повторення, використовуючи прекрасну цитату англійського письменника Честертона:
Коли ми любимо, то добре знаємо, що ніколи не достатньо сказати один раз «Я тебе люблю». Ми хочемо це казати знову і знову, сподіваючись, що інша людина захоче це слухати ще і ще.
Гілберт Кіт Честертон пояснив, що повторення – це характеристика життєвої сили дітей, які люблять, щоб їм розповідали ті ж історії, тими самими словами, ще і ще, зовсім не через нудьгу чи брак уяви, а через задоволення від життя.
Честертон писав: «Діти хочуть, щоб речі повторювалися і не змінювалися саме тому, що життєва сила в них переливає через край, тому, що вони відчайдушні й вільні духом. Вони завжди вимагають “ще!”; і дорослий починає знову і знову, аж до вичерпання, адже дорослі недостатньо сильні, щоб ликувати в монотонності. Можливо, Бог достатньо сильний, щоб радіти такій монотонності. Можливо, Бог щодня каже сонцю: “Давай, ще раз”; і щовечора каже місяцеві: “Давай, ще раз”. Може, всі маргаритки однакові не просто так; може, Бог створює кожну маргаритку окремо і ніколи не втомлюється щоразу робити те саме. Може, Бог має вічне прагнення дитинства; адже якщо ми згрішили і зросли, то наш Отець молодший за нас. Повторення в природі не є звичайним відновленням, а, як у театрі, аплодисментами на біс, в яких небо нагадує птаху, яка знесла яйце».
Отож, цілком допустимо зайняти час молитви такими повторюваними молитвами, особливо в моменти втоми, коли важко мобілізувати свої розумові здібності, чи коли ми відчуваємо, що Святий Дух спонукає нас до більш скромної молитви, ніж розважання, більш простої, яка нас приводить до головного, не надто покладаючись на неясний розум чи уяву, а більше на відчуття серця. Це повторення повинно відбуватися спокійно, мирно, воно не повинно перерости в натягнуте зусилля (що дасть протилежний ефект), щоб ми були уважними до присутності Бога в нас і щоб спокійно зайняли наше тіло і думку молитвою, якою молимося. Ритм повторення може сприяти входженню в стан зосереджености. Постійність у цьому смиренному, але щирому пошуку Бога, який виражається в такій молитві, мало-помалу може дати нам ласку входження в справжнє споглядання і єднання з Богом у любові.
Перевагою повторюваних молитов, крім їх простоти, є те, що вони поступово можуть стати своєрідною звичкою (у доброму значенні цього слова), яка зробить їх цінним засобом для молитви в інші моменти дня, ніж у час, присвячений стисло на неї: в автомобілі, на прогулянці, під час безсоння, під час якоїсь діяльности чи роботи, коли думки не повністю зайняті завданням, яким ми займаємося, тощо.
[1] Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві, Львів: Свічадо, 2003.