Етьен і Сильвія, бездітна пара, обоє лікарі, прийшли до мене перш ніж вирушити в далекий край, щоб там, разом із двома місіонерами, присвятити себе цілком новому для них способу християнського свідчення. Вони знають, що буде важко, що для того, аби витримати це, їм потрібно буде багато молитися. Тож вони попросили мене поговорити з ними востаннє про молитву, дати їм пораду. Прощаючись зі мною, вони наполягали, щоб я написав, з думкою про них, те, що я їм сказав.
Мої любі друзі, протягом століть дороги і стежки Юдеї кілька разів на рік пливуть безконечними потоками людей – чоловіків, жінок, дітей, – що прямують до Єрусалиму. Суворі схили юдейських пагорбів, тінь трапляється рідко, сонце пече немилосердно, але ніщо не може знеохотити побожних євреїв у прагненні піднятися на святу гору.
Почуття, які керують ними, які підтримують їхню мужність, – знайомі нам: ми знаходимо в них відлуння численних псалмів, якими супроводжувалась їхня подорож, які були їх паломницькою піснею:
«Які любі оселі Твої, Господи Саваоте! Затужена та омліває душа моя за подвір’ями Господа, моє серце та тіло моє линуть до Бога Живого!… Ліпший бо день на подвір’ях Твоїх, аніж тисяча в іншому місці, я б вибрав сидіти при порозі дому Бога мого, аніж жити в наметах безбожности!» (Пс. 84:2-3; 11).
«Я радів, як казали мені: Ходімо до дому Господнього!» (Пс. 122:1).
Після повернення додому, у годину молитви – чи то в хаті, чи в полі – повертались обличчям у бік Єрусалиму, щоб піднести хвалу Всевишньому.
Така ревна любов до святого міста, таке схиляння перед храмом, така вірність протягом довгих століть мають лише одне пояснення: Єрусалим був чимось більшим, аніж столицею царства, він був містом Господнім. І храм був місцем Його перебування, де завжди можна було з певністю Його знайти.
Знайти Бога, зустріти Його – глибинне прагнення усіх побожних людей. Ось що змушувало періодично вирушати в путь усі ці натовпи віруючих, усіх цих шукачів Бога, про чию ревність нам розповідають псалми.
Прийшов Христос. Він декларує Свою любов до Єрусалима, Свою повагу до дому Отця, але водночас проголошує, що храм Соломона втратив своє значення, що він має зникнути. У час Його смерти на хресті завіса храму роздерлася надвоє, немовби справді на знак того, що цей храм уже належить минулому. Його замінить новий храм – такий, що не проминає, і буде «відбудований в три дні» (пор. Ів. 2:19) – храм Його Тіла, Його містичного Тіла. Тут, і лише тут, люди відтепер зможуть знайти Бога.
Але той, хто входить у цей храм, у свою чергу теж стає домом Божим. Ісус сам запевнив нас у цьому: «Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього» (Ів. 14:23).
Дивне одкровення: Бог має полишити храм Соломона, щоб оселитися в душах вірних? Так. Апостол Павло ясно про це говорить: «Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?» (1Кор. 3:16); «Бо ви храм Бога Живого, як Бог прорік» (2Кор. 6:16). І таке визначення храму, не надто переконливе для нас, набуває, під пером апостола, вихованого в поклонінні та любові до Єрусалимського храму, повноти свого сенсу. Слід поза тим зазначити, що в цих текстах слово, яке перекладається як «храм», краще було б передавати виразом «Святе Святих» (тобто центральне місце храму), місце Божої присутности.
Таким чином, отже, Бог є в нас, у самій серцевині нашого єства. Присутній, живий, люблячий, діяльний. Тут Він нас кличе. Тут Він нас очікує, щоб поєднати нас зі Собою.
Бог є тут, але нас там немає. Наше існування минає поза нами самими, або принаймні на периферії нашого єства, у зоні відчуттів, емоцій, уяви, дискусій… у передпокої душі, галасливому й позбавленому тиші. Якщо ж нам трапляється думати про Бога, бажати зустрічі з Ним, ми виходимо за межі нас самих, шукаємо Його деинде, тоді як Він є всередині нас. Ми ігноруємо стежки нашої душі, які провадять нас до таємної і осяйної крипти, в якій мешкає сам Бог. Або ж, якщо ми їх знаємо, нам бракує тієї мужности, яка кидала ревних євреїв на шляхи, що вели до святого міста. Вирушити в паломництво всередину самих себе – чи така справа є важчою, аніж вирушити до Єрусалиму?
Встати до молитви – це полишити отой неспокійний передпокій нашого єства, про який я говорив, це прийняти, зібрати всі наші сили і заглибитись у густу темряву – аж до глибини нашої душі. Там, під покровом святині, нам залишиться тільки мовчати і бути уважними. Йдеться не про духовне пережиття, внутрішній досвід, йдеться про віру: вірити в Присутність. Прославляти в тиші животворящу Тройцю. Принести себе в дар і відкритися до повноти життя. Поєднатися, стати причасником його вічної дії.
Помалу, рік за роком, вістря нашого духовного єства, витончене завдяки дії благодаті, стане чутливішим до «подиху Бога» в нас, до Духа любови. Потроху ми «освятимось» і наше зовнішнє життя, отже, стане виявом, епіфанією[1] нашого життя внутрішнього. Воно буде святим, адже на дні нашого єства ми будемо тісно поєднані з Богом, воно буде плідним, і потоки живої води витікатимуть з нас, бо ми станемо причасниками самого джерела життя.
Любі друзі, це і є «основна порада», про яку ви просили. Нехай, у тій далекій країні, вона провадить вас у час молитви. Підсумую в кількох словах: молитися – це вирушити в паломництво до внутрішньої святині, щоб там прославляти істинного Бога.
І якщо ви бажаєте, щоб усе ваше життя стало довгою молитвою, щоб воно було життям у присутності Бога, життям з Богом, якщо ви бажаєте стати душею молитви, знайте: впродовж дня часто повертайтесь до самих себе, щоб прославляти Бога, Який там чекає на вас. Немає потреби, щоб це були тривалі «відступи»: зануртесь на якусь лише мить – і повертайтесь до ваших обов’язків, до ваших співрозмовників оновленими, відсвіжілими, помолоділими.
Смиренний брат-кармеліт XVII ст. Лоран де ля Резюрексьон (Воскресення), який досягнув висот духовного життя, любив говорити тим, хто приходив до нього за порадою, що немає ефективнішого засобу, аби з усією певністю досягти тривалого молитовного життя, і затим висот святости, як просто бути вірним цій практиці. Послухаймо його: «Ми повинні під час нашої праці та иншої діяльности, навіть під час читання і писання духовного, мало того – під час наших зовнішніх богослужб і співаних молитов, – уривати якусь найменшу нагоду, частіше навіть, аніж ми “можемо”, щоби вклонитися Богові в глибині нашого серця, відчути смак цього поклоніння, хоча б на ходу і потайки».
«Господи, полюбив я оселю дому Твого, і місце перебування слави Твоєї» (Пс. 26:8). Виголошуючи цей псалом, євреї думали про Єрусалимський храм; християнин же має на увазі свою душу – душу охрещеної людини.
[1] Епіфанія – чудесне одкровення, виявлення божественної сили (прим. бгсл. ред.).