34. Лист до Поля і Моніки

Ви запитуєте в мене про книжку з медитації! Але навчіться осягнути те, що вже Бог дав вам – ваш шлюб.

Я поясню свою думку. Молодим священиком я любив відвідувати свого друга-художника в його майстерні. Серед справжніх митців зустрічається та душевна якість, яка, мабуть, і є їхнім привілеєм (я не кажу: їхньою монополією, бо цю якість можна зустріти також у святих), це така своєрідна свіжість почуттів – можливо, мені слід написати «простодушність», – яка стоїть поруч з духовним «дитинством». Мій друг був наділений нею рідкісною мірою. Вік лише ще більше відфільтрував, очистив цю коштовну якість. Коли він обходив свою майстерню, показував свої полотна, зачаровуючись перед ними, як молода мати новонародженою дитиною, то анітрохи не ніяковів: жодного сліду марнолюбства, лише захват.

Ще більше, ніж його картини, я любив споглядати його гарне обличчя, що тремтіло від почуттів; це обличчя дивовижно передавало нюанси, розмаїті вібрації – залежно від картини, яку він коментував. Він не любив усі твори однаковою любов’ю. Він затримувався, віддаючи перевагу, перед деякими з них, – поза сумнівом, перед тими, в яких він найкраще виразив свій погляд на життя. Він тішився ними дитячою радістю, яка очікувала моєї реакції й посилювалась мірою того, як я дедалі більше розумів його полотна, чи радше – його почуття, що їх вони відображали.

Скільки ж разів я думав про Бога, залишаючи його майстерню: Бог, у велетенській майстерні, якою є Всесвіт, провадить нас за руку, щоб показати Свої творіння, пояснює їх, допомагає нам відкривати їх глибинне значення, вводить нас, через них, у Свої думки та почуття. Не всі творіння притягують Його однаковою мірою. Є такі, перед якими Він зупиняється і надовго зупиняє нас: ті, куди Він найкращим чином вклав самого Себе, які відображають Його найвищу досконалість. Кохання, союз чоловіка і жінки – серед них.

Коли Бог створив Всесвіт і побачив, що справу завершено, залишилося ще встановити шлюб. Отож, Бог створив Адама і Єву. Цей союз чоловіка і жінки виявляв Його величний, чудесний намір, який простягається ген до обрію часів: союз Його Сина і спасенного Ним людства. Чи ж не був шлюб тією ознакою прихильности до людини в день її створення?

Тож і не дивно, що ми ніколи не припинимо робити відкриття в подружньому житті. Не дивно, що всі містики, услід за Біблією, прибігають до образу шлюбу, щоб передати нам багатство любови, яке нам відкриває союз з Христом. Те, чим ви живете, Полю і Моніко, сповнене змісту. Не будьте немов ті неписьменні, які перед написаною сторінкою можуть лише здогадуватись, що тут щось сказано, що це, можливо, гарна поема. Ваш шлюб є не лише великою людською дійсністю, він – сповнений надприродного значення: є Хтось, хто через вас відкриває Своє серце, є Його нетерпляче бажання навести поміж вас зв’язки любови, ще глибші і благословенніші, аніж зв’язки шлюбу; Хтось, хто через ваш шлюб бажає допомогти вам зрозуміти, чого Він чекає від вас, якими повинні бути ваші відносини з Ним протягом усього вашого існування.

Я хотів би зацитувати три тексти, які покажуть вам, як потрібно читати і розуміти ту притчу, якою є людська любов. Я кажу «притчу», бо її зміст не висловлено «ясно», необхідна певна «невинність погляду», щоб розшифрувати в шлюбі те божественне послання, носієм якого він є.

Перший уривок – з листа чоловіка, який живе в Марокко. Його дружина провела відпустку у Франції, далеко від нього, але повернення вже близьке, він готується до нього і передусім готує самого себе… Ось як він міркує: «Я чекаю на Франсуазу вже вісім днів. Якби ми готувалися до причастя так, як готуємось до зустрічі з коханою, думаю, ми зробили б серйозний прогрес у пізнанні Христової любови».

Другий – це уривок з «Листів до нареченої» Жака Має[1]. Він мав дуже сильне відчуття того, що Божа любов переважає любов людську, не знецінюючи останньої. Любов до Мадлен змушувала його думати про Бога, любов до Бога змушувала його думати про Мадлен…

«Думати про вас, Мадлен, – це змушує мене знаходити радість в усьому, робити зусилля, щоб переборювати сум, аби бути гідним вашого погляду. Моє ставлення до тієї, яку кохаю, навчає мене ставлення, що його я повинен мати до Бога: найпалкіше бажання перебувати в Його присутності, виконувати Його волю, яка ніколи не є примхою, внутрішнього прийняття того, що Його присутність здатна усунути будь-який пустий клопіт. Якби я мав ностальгію за Богом – таку, як я маю за моєю маленькою Мад! Якби я щомиті прагнув звільнитися від усього, що відділяє мене від Нього, як я шукаю способу знищити все, що пролягає між мною і тобою!»

І нарешті, свідчення, вибране серед багатьох инших у звіті про опитування на тему молитви, опублікованому в спеціяльному випуску журналу «Анно д’Ор» («Золота каблучка»)[2]: «Господи, навчи нас молитися». Одна жінка відкрила для себе, що таке молитва, завдяки подружній розмові. Ця розмова, цей діялог, який часом у мовчанні досягає надлюдської якости, хіба не є він у людській любові тим самим, чим є молитва в єднанні людини з Богом – час тісної близькости, коли вона найдосконаліше виражається і водночас оновлюється.

«Прийнявши рішення молитися, і не знаючи добре, як взятися до молитви, я, як то кажуть, “стрибнула з моста у воду”… І ось раптом світло… Слід було, без сумніву, насамперед викликати в душі стан близькости до Бога. Але згодом я втяглась у цю “гімнастику”, і все завдяки нашому подружньому життю. Коли я хочу, щоб наші вечори проходили спільно або ж були моментами справжньої близькости, я змушую замовкнути в собі те, що є суєтою домашніх турбот, клопотів з дітьми, роботи, яку треба скінчити, намагаюся звільнитися від усього цього, віддатися – серцем, розумом і душею – у розпорядження мого чоловіка, послухати про його клопоти, його думки, його невдачі. Згодом, можливо, ми поговоримо і про наших дітей, про мої власні турботи, мою працю, але в уже “очищеній атмосфері”.

Посилання на наше подружнє життя було для мене моїм першим вступом до молитви.

Кілька разів, коли мені здавалось, що я “тупцюю на місці”, я мала намір зануритися, наприклад, у життєпис святої Терези, але щось мене зупиняло. Я розуміла, що слід спочатку проконсультуватися з иншим життєписом: тим, яке ми пишемо щодня удвох».

Тепер, коли я показав стежку, вам самим, Полю і Моніко, розшифровувати притчу про ваш шлюб, вам робити в ній власні відкриття. Але не забувайте просити Христа, як це робили апостоли, пояснити вам її сенс, инакше ви уподібнитесь до тих, про кого Господь казав: «Почуєте слухом, і не зрозумієте, дивитися будете оком, і не побачите…» (Мт. 13:14).


[1] Жак Майє (нар. 1913) – французький авіятор, герой руху Опору

[2] «Анно д’Ор» («L’Anneau d’Or») – періодичне видання з питань душпастирсгва родини, засноване о. Кафарелем

Попередній запис

33. Знати, щоб любити

Наступний запис

35. До нареченого