«Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, що викликує: Авва, Отче!» (Гал. 4:6). Коли ми говоримо про християнську молитву, потрібно завжди повертатись до цього вірша з Послання до галатів, яке дає визначення її таємної природи. А ще потрібно читати його уважно, щоб не пропустити основне слово. Якщо апостол Павло вважав за потрібне зберегти в грецькому тексті арамейське слово «авва», то це заслуговує на увагу. Він не зробив би так, якби грецьке слово «патер» передавало його абсолютно точно.
У Посланні до римлян (8:15) апостол Павло невдовзі пише: «Взяли ви Духа синівства, що через Нього кличемо: Авва, Отче!» Те саме слово віднаходимо в Євангелії від святого Марка. В годину невимовного болю в Гефсиманії Ісус Христос молиться: «Авва-Отче, Тобі все можливе: пронеси мимо Мене цю чашу!» (Мр. 14:36).
Найвидатніші екзегети[1] з використання цього терміну апостолами Павлом і Марком роблять висновок, що первісні спільноти зберігали це слово з великою пошаною, з безконечним поклонінням.
Вони не мали Христових реліквій. Вони мали щось більше: слово, яке струменіло з Його серця в Його розмові з Богом – Авва! Перші християни радо користувалися, звертаючись до Отця, цим словом з рідної мови Ісуса Христа.
Але це не була лише вимога серця. Їхній словник не містив терміну, який міг би виразити точні нюанси слова «авва», того зменшувального слова, яким послуговувалась дитина на арамійській мові, звертаючись до свого тата. Це слово, яким маленький Ісус звертався до Йосипа, що повертався з праці: авва, авва!.. І тесля брав на свої міцні руки малого хлопчика, такого радісного, і лагідно Його пригортав. Якщо бажаємо передати нюанси родинної близькости і довірливої ніжности слова «авва», потрібно перекладати його: «мій любий тато», «коханий татусь».
Чи ви розумієте тепер, чому це слово таке дороге було для первісної Церкви? Апостоли і учні були надзвичайно вражені, чуючи, як Христос користується ним у молитві «Господи неба й землі» (Лк. 10:21). Хто з юдеїв тоді насмілювався так звертатись до Бога, святість Якого змушувала тремтіти серафимів і пророків? Траплялося, що Його називали «наш Отець» («авіну» староєврейською, «авунам» арамейською) або – рідше і більш урочисто: «Мій Отець» («аві»), але ніколи, зовсім ніколи, не користувалися терміном таким довірливим, як «авва».
Ісус Христос вживав слово «авва», звертаючись до Бога, як спосіб виразити, підтвердити перед Своїми Своє божественне синівство.
Але Христос не приберігає лишень для Себе цю синівську довірливу близькість, Він навчає того ж і Своїх учнів. Апостоли Лука та Матвій у своїх євангельських текстах подають нам кожен власну версію «Отче наш»: коротший – у Луки, ширший і урочистіший – у Матвія. Загалом прийнято вважати, що Лука подає первісну версію, – ту, якої навчав сам Ісус. Вона починається так: «Отче, нехай святиться твоє ім’я, нехай прийде твоє Царство. Дай нам кожного дня хліб наш насущний» (11:2-3). Екзегети вважають, що перше слово було: «Авва! Отче улюблений…» Таким чином учні могли, як їхній Учитель, звертатись до Бога з синівською ніжністю. Це й справді велике одкровення, що його Ісус Христос приніс у світ: ті, хто вірять у Нього, – є дітьми Божими. І не в метафоричному сенсі, а насправді. Бо вони «породжені від Бога», «народились від Бога», вони – «учасники Його природи».
Яке надзвичайне одкровення! Перші християни не могли сказати Богові: «Отче улюблений!» – без того, щоб їхні серця не наповнилися радістю. А ми?..
До того, хто так молиться, Бог у Свою чергу промовляє, як до Ісуса: «Ти Син Мій Улюблений» (Лк. 3:22).
Проте Ісус зробив більше, ніж навчив Своїх учнів слова, якими вони повинні молитися. Від дня П’ятдесятниці Він зсилає Святого Духа, Який у глибині серця кожного християнина шепоче: «Авва!». Якби ми вміли жити нашим внутрішнім життям, то не змогли б не впізнати Його голосу. Потрібно вірити, що ті, до кого писав апостол Павло, були чутливіші за нас до натхнення Духа. Справді, щоб нагадати їм, що вони – сини Божі, апостол, не вагаючись, пише (я трохи перефразую його текст): Хіба не правда, що лиш варто вам зосередитися, як одне слово, один вигук виривається з глибини вашої свідомости: Авва! Це не має вас дивувати: ви отримали Духа Святого і, ви це добре знаєте, Дух Святий є Духом Сина. Дух Сина породжує у вас почуття Сина і посилає на ваші уста молитву самого Христа: «Авва, Отче улюблений!» Якого кращого підтвердження вашого божественного синівства можна ще бажати?
Чи не тому, що апостол Матвій боявся, аби синівська близькість християнина не переродилася в певну розв’язність, він увів додаток до «Отче наш»: «Отче наш, що єси на небесах!» (Мт. 6:9)? Таким чином зникає ризик трактування Бога нарівні із земними отцями, забуваючи про Його верховну велич. Але це уточнення не є запрошенням применшити нашу синівську довіру, а радше – змусити нас усвідомити цю чудесну реальність: Бог недоступний, неохопний розумом, святий, вічний, всемогутній, – нас запрошено звертатись до Нього з ніжністю малою дитини «Авва, Отче улюблений!»
[1] Екзегетика – наука, яка полягає у тлумаченні, згідно з нормами наукової критики, змісту тексту літературного твору (передусім біблійного), екзегет – фахівець з екзегетики