Передусім процитую уривок з листа, на який я відповідаю: «Я люблю поклонятися; я відчуваю, що прагну поклонятись; я щасливий, коли поклоняюсь Богові, я мав би навіть сказати, що ніколи більше не почувався таким щасливим. Та однак мушу додати, що я не знаю, що таке поклоніння. Хіба це не парадоксально? Я часто звертався до книжок з надією, що врешті-решт знайду визначення того поклоніння, яке посідає першорядне місце в моєму житті, – і щоразу мене охоплювало розчарування через розмаїття визначень та описів. Поклоніння представлялося то як реакція людини, що постала чи то перед вищістю Бога, чи то перед Його величчю, чи перед Його славою. Иноді, як передчуття Його безсумнівної близькости. Ще для инших воно полягає в духовній поставі людини перед лицем Істоти, яка є її початком і її кінцем. Звідси випливає, що поклоніння Богові асимілюється, залежно від випадку, у благоговійний страх або в прославу, у покору чи віддання шани. Чи не підміняється тут поняття поклоніння? Якщо не дати йому чіткого визначення, воно розчиниться в розмаїтих релігійних настановах духа і втратить свою особливість. Це здається мені дуже серйозним».
Любий друже, я щасливий сказати вам, що ви дуже глибоко увійшли в поклоніння. Це безсумнівний знак присутности у вас Божого Духа і того, що ваша віра не є тим простим моралізуванням чи зовнішньою побожністю, що її стільки християн приймають за справжню релігійність – християн, про яких можна запитати, чи вони, бува, не є атеїстами, самі того не підозрюючи.
Щоб збагнути, чим є справжнє поклоніння, слід виходити зі слів Святого Письма: «Будеш поклонятись Господеві, Богові твоєму, і Йому одному служити» (пор. Втор. 10:20). Це припис протягом багатьох століть був фундаментальним правилом приватного і громадського життя єврейського народу. Христос урочисто проголошує його заново на початку месіянських часів (пор. Лк. 4:8). І додає: «Але наступає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців. Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись» (Ів. 4:23-24).
Хіба з цих текстів ясно не випливає, що поклоніння є актом людини, яким вона звертається до Бога, і може звертатись лише до Нього? Перші християни зрозуміли це аж до тієї міри, що вмирали тисячами через відмову вклонитись імператорам чи ідолам.
Инші релігійні настанови духа: благоговіння, прослава, любов, на відміну від поклоніння, – знаходять місце в людських відносинах. Так, Бог не претендує на те, щоб перед Ним одним благоговіли, лише Його прославляли, любили. Але страждає Він лише тоді, коли люди поклоняються комусь иншому: «Бо не будеш ти кланятись богові іншому, бо Господь – Заздрісний ім’я Його» (Вих. 34:14).
Отже, лише Бог, і саме тому, що Він – Бог, має право на поклоніння. Поклоніння – це та глибока постава душі – незалежно від того, чи вона виражається зовнішніми жестами і діями чи ні, – яка проголошує: «Бог є. Ти є Бог. Ти один є Бог». Поклоніння не має, отже, на меті ту чи иншу досконалість Бога, але святість як таку, незалежно від атрибутів.
Підтверджувати через поклоніння, що істота переді мною є Бог, – це насправді визнати Його чудесні досконалості, а саме: єдність, простоту, правду, доброту, безконечність, вічність, незбагненність, мудрість, передбачливість, справедливість, милосердя, всемогутність. Ці досконалості породжують у нашій душі численні релігійні почуття: страх, захоплення, благоговіння, покору, прославу, покаяння, акт подяки, довіру, синівську любов… Але ці почуття, що супроводжують поклоніння, не є власне поклонінням. Важливо додати, що без поклоніння вони нічого не значать. Бо саме від нього ці почуття набирають своєї релігійної вартости.
Водночас поклоніння набуває всієї своєї повноти, лише інтегруючи всі ці почуття, живлячись їхньою субстанцією. Лише так виявляється у своїй кульмінації синівське поклоніння, сповнене трепету і співу, довіри і тріюмфу.
Внутрішнє поклоніння людини, яка не є чистим духом, прагне виразитися через тілесну поставу – найбільш характерною з них є доземний поклон: «Впав і вклонився», – читаємо майже на кожній сторінці Біблії. Також воно має виражатися і через специфічну релігійну діяльність – культ поклоніння, що «зарезервований» лише для Бога, винятковим виявом якого є принесення жертви.
Але той, хто «вклоняється в дусі та в правді», завжди пам’ятає, що зовнішній культ є порожнім знаком, якщо він не спирається на культ внутрішній. Христос звертається до фарисеїв із докорами, з яким пророк Ісая звертався до своїх сучасників в ім’я Боже: «Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене! Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук людських заповідей…» (Мт. 15:8-9; пор. Іс. 29:13).
Оскільки людина є істотою соціяльною, вона намагається надати соціяльного значення і своєму культу, і своєму поклонінню, тобто публічно сповідувати власне визнання Бога і бути єдиною в цьому з иншими людьми: «Прийдіте, поклонімся…».
Але остаточне уявлення про поклоніння ви матимете лише тоді, коли з’ясуєте його значення в житті Ісуса Христа. Справді, оскільки Він є людиною, Його першим релігійним обов’язком було поклоніння Отцеві. Поклоніння немов складає стержень усього Його земного життя: і в майстерні теслі в Назареті, і на дорогах Палестини. На Голгофі воно знайшло своє найвище вираження: тут, на хресті, Ісус підтвердив, проголосив цілому світові, що Бог є, що є один Бог, і що цей Бог, любов Якого зайшла аж до того, що Він віддав Свого Сина, просить, аби Його визнавали як Бога, щоб Йому вклонилося кожне створіння.
Велике безперервне поклоніння, яке «від сходу до заходу» підносить всіх синів Божих до їхнього Отця, є нічим иншим, як тим поклонінням Сина Єдинородного, що його Він сам перелив у серце кожного зі Своїх братів.