Не пам’ятаю вже, де я прочитав, що о. Фуко[1] переживав величезну радість, коли співав Богові оцей гимн прослави: «Дякуємо Тобі за Твою безмежну славу!»
Ми, християни малого масштабу, складаємо подяку Богові за Його дари, за Його допомогу, Його щедроти. Так само дуже часто, як дев’ять прокажених з Євангелія, зовсім забуваємо подякувати Йому.
У серцях святих Божа краса, Його безмежна велич, Його незмірна доброта стають джерелом вдячности. Насамперед їх зачаровує і хвилює не те, що Бог їм дає, а те, ким Бог є. Навіть якби вони нічого не отримували, їхня прослава не була б від цього менш палка, а їхнє щастя – менш глибоке, тому що Бог завжди є Бог.
Це є, з усією певністю, одне з найвитонченіших, найчистіших, найрідкісніших (у подвійному значенні слова: таке, що рідко зустрічається, і таке, що має велику вартість) почуттів. Цілковито звільнене від власного «я», очищене від усіх інстинктів власности, воно властиве тим істотам, які не мають потреби отримувати якесь благо, щоб відчувати вдячність: їм достатньо того, щоб щось гарне просто існувало.
Таке почуття передбачає довге навчання в чистій любові і самопожертві. А поза тим її перші ознаки можна иноді побачити в серці дитини: так, як квіти первоцвіту передвіщають прихід весни. Одна маленька дівчинка, – про неї мені розповіла її мама, – що якось сказала: «Дякую тобі, мамо; дякую, моя люба мамочко! – За що, дорогесенька? – За тебе», – дуже близька до того, щоб також оцінити і прийняти той гимн прослави.
[1] Фуко, Шарль де (1858-1916) – дослідник, місіонер, пустельник. Французький аристократ і офіцер у Північній Африці, він навернувся до віри (1901 р.) і став священиком. Провадив душпастирське і місіонерське служіння в Таманрассе (південь Алжиру), серед злиденних і хворих на проказу місцевих мешканців-туарегів, вивчав їхню мову. Засновник Спільноти менших братів Ісусових. Чимало монаших конгрегацій черпають натхнення з написаних ним творів і продовжують його місію в Сахарі