Мій дорогий отче, чому запитуєте мене, чи можна під час молитви дозволити собі, без докорів сумління, бажати єднання з Богом? Адже відповідь можна знайти в молитовнику… Нам слід заново усвідомити це бажання Бога, яке запалювало серце псалмопівця і знаходило для самовираження захопливі слова!
«Душа моя прагне Тебе, як води пересохла земля!» (Пс. 143:6). «Боже Ти Бог мій, я шукаю від рання Тебе, душа моя прагне до Тебе, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води… Я так приглядався до Тебе в святині, щоб бачити силу Твою й Твою славу» (Пс. 63:2-3).
«Як лине той олень до водних потоків, так лине до Тебе, о Боже, душа моя, душа моя спрагнена Бога, Бога Живого! Коли я прийду й появлюсь перед Божим лицем?» (Пс. 42:2-3). Богослов’я так само дає відповідь на ваше запитання: це, так би мовити, біологічний закон богословських чеснот, які входять у серце людини разом з хрещенням, – скеровувати всю їхню динаміку до мети, якою є Бог. Віра прагне якомога досконалішого знання Господа, а любов – щораз тіснішого єднання з Ним. Так само благодать, коли вона сходить на людину, робить з неї істоту, сповнену бажання, голодну й спраглу; що більше вона зростає, то гучніше в ній волають голод і спрага.
Але ж, мабуть, ви й самі не гірше від мене знаєте ці відповіді, що містяться у Святому Письмі та в богослов’ї. А отже, чекаєте чогось иншого. Припускаю, що ви розриваєтеся між двома підходами: що є досконаліше – поступатися бажанню Бога, Який живе у вас, чи прагнути лише чистої прослави Господа?
Кожна людина, яка просувається на шляху молитви, рано чи пізно постає перед цією альтернативою, і її вагання щодо того, чи дозволити собі – чітко і прямо – бажати союзу з Богом, походить з відчуття, що це бажання не є цілком чисте. В години благодаті людина має щастя передчуття Бога, усім єством бажає, щоб Він знову об’явив Себе; але чи не є це бажання радше жадібністю, ніж щедрістю, радше любов’ю до себе, аніж дарування себе?… Постає питання, чи не слід було б розпочати нарешті служити Богові любов’ю безкорисливою, вільною від будь-якого пошуку себе. Однак бажання, липке та живуче, народжується знову і знову.
Не треба його боятися. Радше з нього треба радіти, як із певного знаку присутности в душі Бога живого. Йдеться не про те, щоб цілком його усунути, а про те, щоб воно було очищене. Зрештою, сам Бог переймається ним. Похід пустелею посеред духовної ночі триватиме так довго, що жодне себелюбство не зможе встояти, тоді як у найбільших глибинах душі зростатиме – цього разу цілком духовне і чисте – бажання Бога, яке походить від Нього і до Нього скероване, тільки на славу Божу.
Чи значить це, що треба очікувати того часу, коли досягнемо такого високого рівня очищення, щоб насмілитися довірити Господеві в молитві нашу непереборну потребу пізнати Його, любити Його, бути з Ним одним? Ні, звичайно! Нехай дитина буде простою і правдивою зі своїм Отцем. Слід лише усунути те, що в наших прагненнях залишається двозначним.
Ми можемо настільки ж вільніше виразити Богові в молитві наше бажання бути з Ним одним, наскільки в инших аспектах нашого життя ми будемо щодо Нього не сентиментальними «зітхальниками», що уникають діяльности, але ревними слугами Царства Небесного.
На завершення пропоную вам уривок з тексту святої Анджели де Фоліно[1]. Беручи до уваги уточнення, про які я щойно сказав, уже не можна буде помилитися в істинному значенні її слів.
«Мудра душа не втішається поверхневим знанням Бога, через абияке роздумування; вона бажає знати Його воістину, відчути смак вищого щастя, досвідчити, чого воно варте. Це не є просто добро для неї, а добро в досконалості. Вона любить Його власне через цю доброту і, люблячи Його, бажає Ним володіти. І Він, сама доброта, віддає їй Себе, вона відчуває Його, смакує – з безмежною насолодою – Його лагідність. У цьому причасті з тим, хто є вищою любов’ю, її несе на руках ніжність, вона поєднується з Ним… Але душа не може досягти такого високого пізнання ані сама по собі, ані через Святе Письмо, ані завдяки науці чи будь-якому иншому сотвореному засобу, хоча ці речі можуть значною мірою допомогти; тут потрібні Боже світло і благодать. Однак, щоб швидко і певно досягти цієї милости і отримати її від Бога, Який є вище добро, вище світло, вища любов, – я не знаю нічого кращого, аніж прохання – побожне, чисте, тривале, покірне і палке; прохання, яке твориться не лише устами, але виривається з духа, з серця, з усіх куточків – тілесних і духовних; прохання, яке завдяки безмежному бажанню досягає зрештою цієї благодаті».
[1] Св. Анжела де Фоліно (1245-1309) – італійська свята, входила до Третього францисканського чину. Великою ласкою, даною їй, була любов до Ісуса Розіп’ятого. Контемпляція страждань Спаса знайшла яскраве вираження в залишених нею на письмі описах власних духовних візій і відчуттів