Один священик запросив мене проповідувати в Страсний тиждень на своїй парафії в гірському селі. Сповідаючи його парафіян, я відкрив у багатьох з них рідкісну духовну підготовку. Їхні відносини з Богом були немов би родинні: там панували синівська довіра, мир, радісна великодушність. Я зробив висновок, що під суворою гірською зовнішністю мого кюре приховується виняткове внутрішнє життя, і що він належить до тих, хто пробуджує душі.
Однак наші розмови за столом і перед сном мене розчарували, вони обмежувались до загальних проблем богослов’я і душпастирства. Проте я не здався і дав собі слово пробитися до джерела через всі чагарники.
На Великдень, під час Літургії, а згодом Вечірні, можна було помітити якийсь стримуваний запал у парафіяльній спільноті, що зібралася. Згодом за вечерею крізь суворе обличчя пастиря пробивалась внутрішня радість. Поза тим, і ця наша остання розмова не позбулася б безособового характеру всіх попередніх розмов, якби одне моє зауваження не надало їй неочікуваного повороту, що дозволило мені побачити надзвичайну глибину душі цього священика. Нещодавно я знайшов кілька нотаток, які зробив там же, на місці, повернувшись до своєї кімнати. Надсилаю їх вам: вони передають дуже чітко, якщо не сказати інтегрально, слова цього кюре:
«Для багатьох людей християнське життя є синонімом зусиль, напруження, випробувань, рекордів (кюре, щоб наголосити свою думку, вдавався до нагромадження слів). Однак насправді воно не пов’язане з напруженням, з чимось видимим, зовнішнім: воно, у глибині єства, щось тонке, делікатне, витончене, живе – порух душі, згода нашої внутрішньої свободи».
«Там, прихована під нашими релігійними жестами, під нашою неповороткою великодушністю, під нашим чуттєвим запалом, нашими палкими бажаннями чи “задиханими” прагненнями, існує всередині нас зона свіжости, невинности, чистоти. Труднощі, тривоги, злостивість чи нечистота існування не можуть досягти її, забруднити, заразити. Саме тут живе наша душа дитини – юна, свіжа, незаторкнута пристрастями. Але майже в усіх людських істот цю маленьку дівчинку ув’язнено».
«Бути християнином – це передусім звільнити дитину з полону, вивести її на світло, розбити її кайдани. І нехай вона дихає, нехай співає свою прозору, кришталеву пісню. Ах! Як хочеться вигукнути до всіх тих мудрагелів: не з вашою поважністю, не з вашими глибокодумними висловлюваннями, не з непохитними чеснотами, натягнутими і вишуканими, не з розрахунком на ваші духовні заощадження, – входять до раю. Від усього цього слід звільнитися, як від баласту. Тільки з душею дитини, проваджені цією маленькою дівчинкою, якщо погодитеся дати їй руку, ви увійдете в Царство Небесне, яке призначене для дітей і для тих, хто на них схожий. Вас все ще дивує – і, без сумніву, таємно обурює – те, що Христос обіцяє небо відомій усім грішниці, невірній дружині, розбійнику, що висів поруч на хресті: від зустрічі з Ним їхні душі дитини, вмить звільнені, прошепотіли Йому те слово, зовсім просте, слово любови – “так”, яке перевертає долю».
«Справді, це так легко – бути спасенним, – але потрібно чітко прийняти те, що є простим. Наше вічне життя не зважає ані на зразкову поведінку, ані на відносні чесноти, ані на великі вчинки, а власне на “жменьку душі”. Видається, що це лише подув вітру, воно здається чимось незначним, але насправді немає нічого могутнішого, ефективнішого: неясна усмішка нашої душі, дитяча, наївна, чиста, довірлива, відважно-довірлива, – ось що є вирішальним для нашої вічности. Гадаю, саме оця неясна посмішка, – єдина, яка, вириваючи Сина Божого з триєдиного життя, притягла Його в лоно юної дівчини Марії».
– І як, – запитав я в кюре, – віднайти нашу душу дитини і надати їй смаку жити, співати, посміхатися?
– Не знаю нічого кращого, аніж молитва, – відповів він. – За умови, звичайно, що наша «велика персона» замовкне і піде вчитися до цієї маленької звільненої дівчинки. Але якщо ми почнемо шукати гарантії…
І мій співрозмовник припинив цю розмову, яку я б з такою охотою продовжив.