Дорогий отче, не буду приховувати, що в середу ввечері я був здивований, якщо не сказати більше, тим насмішкуватим тоном, яким ви говорили про містику і містиків? У мене було відчуття якоїсь профанації. Я думав про наших великих католицьких святих. Ми знаємо, що майже всі вони були містиками. Дивлячись, як з якою довірою студенти слухають свого молодого духівника, я сказав собі, що ви ризикуєте дезорієнтувати тих із них, які, прагнучи зустрічі з Богом, втратять надію знайти Його в католицькій релігії, де все, як їм видаватиметься, провадить до раціоналістичного пояснення і до практичної моралі. Захоплення східними релігіями серед певної частини молоді, серед відомих письменників, успіх сект, неймовірний престиж, яким користується в Парижі такий собі маг зі Сходу, часто не мають иншого пояснення, окрім як шельмування містичного життя деякими католицькими священиками. Не заперечуйте мені, що будь-який сповідник так чи инак стикається з фальшивими містиками. Я добре це знаю. Але хіба фальшиві Рембрандти здатні кинути тінь дискредитації на твори великого голландця[1]?
Потрібно, без сумніву, розрізняти справжніх і фальшивих містиків та дати добре визначення цьому слову, так часто відірваному від свого справжнього сенсу! Відкинувши тонкощі, я скажу про правдивого містика, що він помічає в «центрі душі» активну присутність Бога і отримує від цього розмаїті імпульси: до молитви, до любови, до дії, до самопожертви… Можна підтвердити це словами апостола Павла: «Сам Цей Дух свідчить…, що ми – діти Божі» (Рим. 8:16). Той же апостол Павло у всіх своїх посланнях показує себе великим містиком: він свідомий того, що перебуває у владі Бога і діє Його Духом. Він нам сповіщає, що це і є властивість дітей Божих: «Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі» (Рим. 8:14).
Бачите, для визначення містичного досвіду я не використовую «надзвичайних» явищ: екстазів, видінь, одкровень; вони можуть траплятися в справжньому містичному житті, але не становлять його основи.
Ви мені скажете: «Містика – царина святих, навіщо говорити про неї тим, хто ледве шкандибає по рівній дорозі?» Ні, містичний досвід не є монополією святих. Подібний, хоча часто нетривалий досвід знаходимо в основі багатьох навернень – і серед християн, що тільки стали на шлях святости. Але я переконаний у тому, що вершини містичного досвіду здатні оглядати лише дуже духовно розвинуті особистості: такі живуть з Богом, від Бога, у Бозі. Святий Іван від Хреста в книзі «Живе полум’я Любови» так описує їх глибинне життя: «Душа сповнюється промінням божественности і преображається у своєму Творцеві. Бог бо надприродним чином передає їй Своє єство, – так, що їй здається, ніби вона і є самим Богом, бо має те, що має Бог, і що все те, що притаманне кожному з них, видається їй таким самим завдяки цьому перетворенню. Можна навіть сказати, що через цю участь душі здається, ніби вона є більше Богом, аніж власне душею, хоча при цьому зберігає своє єство, і це єство відрізняється від єства Бога, як скло відрізняється від проміння, яке освітлює його і проникає в нього». Християнин-початківець, звісно, є далекий від такого досвіду, але і йому часом Господь дозволяє розгледіти ці верхівки, щоб підштовхнути його бажати і досягати єднання з Богом – мету будь-якого християнського життя. Свята Тереза Авільська та свята Жанна де Шанталь[2] розповідали, що їхні юні монахині дуже часто досягали містичної молитви навіть після піврічного чи річного перебування в новіціяті.
Містичний досвід, як дає нам зрозуміти визначення, котре я дав вам вище, не є зарезервований лише для годин молитви. В активній діяльності містик також відчуває, що його провадить Бог: і тоді, коли працює, і тоді, коли молиться працюючи. Тим не менше, під час молитви душа, стаючи цілком вільною, відкритою, відданою Богові, «як ціпок в руках мандрівника», відкриватиме, що Бог є в ній, присутній і дієвий. І знову ж таки описом цього досвіду завдячуємо святому Іванові від Хреста.
Нагадавши про те, що перший період молитви полягає в роздумуванні, він показує, що дуже швидко молитовні душі, передусім ті, які все покинули, аби віддати себе Богові в релігійному житті, отримують благодать «стійкого споглядання», инакше кажучи, містичної молитви. Ось як він описує цю нову форму молитви:
«Господь таємно і спокійно виливає тоді в душу мудрість і світло, без того, щоб чинити в ній багато визначених актів, чітких і повторюваних. Проте иншого разу Бог робить так, що в душі відбувається якийсь із цих актів; душа тоді повинна, зі свого боку, обмежуватися тим, щоб розвивати з великою любов’ю свою увагу до Бога, не здійснюючи ніяких дій, окрім тих, до яких, як вона відчуває, Він її схиляє. Вона має залишатися пасивною, не роблячи жодних рухів, не прив’язуючись ні до чого иншого, крім цієї любовної уваги, простої і зосередженої лише на своєму предметі, – так, якби хтось відкрив очі, щоб подивитися на нас із любов’ю. Бог бажає спілкуватись із душею через просте і сповнене любови пізнання; душа ж має приймати його просто і з великою любов’ю, щоб з одного і з другого боку визнання відповіло на визнання, а любов – на любов. Хіба ж не закономірно, що той, хто отримує подарунок, приводить себе в гармонію з тим, що він отримав, аби могти отримати його таким, яким його дають, і зберігати його таким, яким отримав?»
Не слід думати, що це якась розвага: під час такої молитви Бог чинить у душі і, відповідно, у Церкві великі речі: «Найменша із чудес благодаті, яке Бог здійснює в душі через цю надприродну самотність і цей досконалий божественний відпочинок, є благом неоціненної вартости, ціннішим, аніж сама душа і її духовний провідник здатні збагнути».
Відвернути душу від такої форми молитви, від цієї «надприродної зосереджености», «змусити її вийти із затоки глибоких вод», як часом траплялося з деякими духівниками, – це, на думку святого Івана від Хреста, помилка з незліченними наслідками:
«Чи це проста необережність, незначна помилка – дати душі втратити ці невимовні блага, надаючи їй хибного напряму і прирікаючи її плазувати вбого й приземлено?.. Якщо є на світі справи, які вимагають щонайбільшої пильности, – то це, з певністю, справи Божі; їх потрібно сприймати лише з широко відкритими очима, понад усе, коли йдеться про найбільш витончені, найбільш делікатні речі, які потягають за собою добро або зло, майже безконечне, відповідно до доброго чи злого духовного провідництва».
Чи хотів він цим сказати, що таке молитовне життя буде цілковитим відпочинком, без випробувань, без небезпек, без ілюзій? Звісно ж, ні. Ось чому святий Іван від Хреста, свята Тереза Авільська і чимало инших писали свої твори, аби скерувати душі, що їх Бог обрав для цієї дороги.
Чи слід остерігатися, що таке молитовне життя утруднює апостолят? Прикладу святої Терези Авільської досить, щоб відмовитися від заперечення. Що більше душа входить у молитву, то більше в ній утверджується та інтенсифікується потреба пізнавати і бути пізнаною, любити і бути любленою, служити і приймати служіння Господа.
«Нездоланний поштовх, – писав Бергсон[3], – вкидає її в широчінь. Спокійне піднесення всіх її сил чинить те, що вона бачить велике і, якою б слабкою вона не була, здійснює його. Передусім вона бачить просто, і ця простота, яка виражається як в її словах, так і в поведінці, провадить її через усі труднощі, яких вона, здається, навіть не помічає. Вроджене вміння, чи радше здобута невинність завдають їй таким чином, за допомогою першого поштовху, потрібний напрям, рішучу дію, слово без заперечення. Втім, зусилля залишається необхідним, – так само як стійкість і витривалість. Але вони приходять вже самі, самі входять у душу, водночас дієву і “таку, над якою відбувається дія”, в якій свобода збігається з божественною діяльністю».
Вибачте мені, шановний отче, що написав вам так багато. Але ця тема особливим чином заторкнула моє серце. Я справді вважаю, що християнське життя тих, хто прислухається до пропозиції Духа Святого, набуває значно більшого розмаху! В цьому виявляється радість душі, навіть у випробуваннях, постійність у прямуванні до Бога, навіть якщо часом вони падають на дорозі, а в їх діяльності – сила й виняткова ефективність.
Розглядайте цей лист, шановний отче, як знак моєї великої пошани до вашої священичої посвяти і побажання, щоб ви привели до найвищої близькости з Богом ті душі, які вам довірені.
Прошу вас вірити в мої братерські й дружні почуття.
[1] Рембрандт ван Рейн (1606-1669) – голландський живописець і графік. Сила експресії його композиційних полотен та портретів, в основі якої – вчення про світлотінь, та універсальна вартість його роздумів про призначення людини, здобули йому славу одного з найвидатніших в історії майстрів живопису. Серед його найвідоміших шедеврів – чимало творів на біблійну та євангельську тематику
[2] Шанталь, Жанна-Франсуаза де (1572-1641) – французька свята, засновниця жіночого ордену візитанток (разом з Франциском Сальським)
[3] Бергсон, Анрі (1859-1941) – французький філософ, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури (1927 р.) Основні твори: «Матерія і пам’ять», «Творча еволюція»