У світі приблизно 10 мільйонів прокажених людей. Ця хвороба широко поширена в Бразилії, Індії, Бірмі, Непалі, Східній Африці і західній частині Тихого Океану. У 2000 році Всесвітня Організація Охорони здоров’я (ВОЗ) перерахувала 91 країну з постійно існуючими спалахами прокази. З них 70% випадків захворювань розділили між собою Індія, Бірма і Непал. До групи високого ризику захворювання на проказу відносяться жителі районів з поганими умовами життя, такими як забруднена вода, відсутність постільної білизни, недостатнє харчування.
На перших порах запалення прокази практично непомітні. Зазвичай, хвороба починається з ураження шкіри. Першим симптомом зазвичай служить одна чи декілька невеликих плям. Надалі плями збільшуються і дуже швидко поширюються: найчастіше страждають обличчя, вуха, зап’ястки, лікті і коліна. На місці ураження шкіра позбавлена чутливості. Ураження нервів призводить до атрофії м’язів. Зрештою хвороба призводить до паралічу, гангрени, сліпоти і смерті.
Звернувши увагу на критичну проблему поширення в Індії прокази як результату убогості, хвороб, неохайності і гріха, мати Тереза запропонувала відкрити в місті лепрозорій для заражених людей. Але багато авторитетних людей повстали проти неї. В Індії існує повір’я, що прокажені люди понесли на собі кару богів за свої гріхи. А це означає, що допомагати їм – все одно що опиратися божественній волі. Саме тому жертви цього захворювання живуть в Індії в повній ізоляції.
Зіткнувшись із стіною нерозуміння і байдужості, мати Тереза не залишила свого плану порятунку прокажених. Поселення для хворих на проказу з’явилися за містом, де їх будували з бамбука самі ж хворі, число яких досягало 10 тисяч. Окрім цього, мати Тереза виділила спеціальний день збору коштів для прокажених. Сестри місії по черзі ходили по Калькутті з коробками, на яких було написано: “Нехай прокажені відчують ваше добро”. Зустрівшись з прем’єр-міністром Західної Бенгалії Б. Роєм, мати Тереза добилася, щоб до селища була проведена лінія міського водопроводу.
Підбадьорена успіхом переговорів, мати Тереза поїхала в Мадрас, де зустрілася з доктором Гемеріксом, який спеціалізувався на лікуванні прокази на початковій стадії хвороби. Завдяки його допомозі, багато хворих було вчасно діагностовано і вилікувано. Щодня служачи в селищах для прокажених, сестри місії вчили жінок шити одяг для поселенців, чоловіків – плести кошики і виготовляти необхідні інструменти, дітей – робити всілякі іграшки і вироби. Найбільш здорові працювали на полях і пасовищах, вирощуючи продукти. Незабаром для дітей селища була відкрита школа, а також декілька магазинів. Щодня зайняті роботою прокажені стали повертатися до життя і почувати себе повноцінними людьми.
Розповідають, що одного дня до матері Терезі прийшов молодик, що зневірився і розчарувався в житті та хотів покінчити життя самогубством. Вислухавши його, черниця запропонувала йому почекати з таким рішенням хоча б тиждень і відправила його на роботу в селище для прокажених. Коли через сім днів вони зустрілися знову, чоловік заплакав і сказав: “Мені потрібне моє життя. Я хочу служити цим людям. Яким я був безглуздим!”
“Коли я торкаюся до тіла прокаженого, яке смердить, я немов торкаюся до тіла Христового. Так, проказа – це дуже тяжка хвороба, але вона не так страшна, як усвідомлення того, що ти – небажана людина, позбавлена любові і покинута всіма”, – казала мати Тереза.
Через деякий час міська влада переглянула прохання матері Терези і виділила на будівництво лікарні для прокажених ділянку в 34 акри в містечку Асансол, що знаходилося за 200 кілометрів від Калькутти. Так з’явилося “Місто спокою” – поселення, де могли жити прокажені. Це було ідеальне місце – здоровий клімат і багато вільної землі. Незабаром у селищі почали функціонувати лікарня, ринок і школа. Кожна із 400 сімей отримала будинок з невеликою ділянкою землі. Незабаром досвід Асансола стали переймати інші добродійні організації по всьому світу.