Часто я пригадую одну жінку – матір дванадцяти дітей. Остання її дитина народилася украй потворною. Це була дівчинка. У мене не знайдеться слів, щоб описати цю істоту.
Я запропонувала взяти дівчинку в наш центр. Там сестри опікуються інвалідами і тяжкохворими людьми. Жінка рішуче відмовилася. “Заради Бога, не кажіть мені про це, – сказала вона із сльозами на очах. – Ця дитина – дар Божий мені і моїй сім’ї. Усі ми безмежно любимо її і не перестанемо опікуватися нею. Без неї наше життя стане порожнім”.
Для цієї жінки любов, сповнена турботою і ніжністю, стала самим життям і душею. Чи багато хто з нас сьогодні здатний на таку любов? Чи усвідомлюємо ми, що наші діти, наше подружжя і батьки, брати і сестри також потребують ніжності, турботи і розуміння, також потребують теплоти наших рук?
Любов у дрібницях
У нас є центр в Австралії. У резервації, в одному селищі, ми знайшли літнього чоловіка. Ніколи ще я не зустрічала людину в такому жахливому стані. Цей самотній старик був забутий усіма. Його халупа була мало придатною для життя людської істоти.
– Будь ласка, – сказала я йому, – дозвольте мені прибратися у Вашому будинку, попрати білизну і заправити ліжко.
Чоловік лише слабо махнув рукою:
– Мені нічого не треба. Залиште все як є…
– Все ж Вам буде краще, якщо я приберуся тут.
Відповіддю було мовчання. Прийнявши його за згоду, я взялася за роботу. Коли я закінчила прання і стала складати розкидані речі, серед непотрібного мотлоху мені попалася вкрита товстим шаром пилу старовинна гасова лампа дуже майстерної роботи. Напевно, минуло багато років з тих пір, коли цю лампу запалювали останній раз.
– Ви не запалюєте цю лампу? Вона ж така красива, – звернулася я до старика.
– А навіщо? – сказав він. – До мене ніхто не приходить. Для кого мені запалювати мою лампу?
Тоді я сказала:
– Скажіть, чи станете Ви запалювати цю лампу щодня, якщо наші сестри приходитимуть до Вас?
– Так, звичайно, – відповів старик.
Відтоді сестри відвідували його кожен вечір. Лампу очистили і натерли до блиску. При світлі дивної лампи старик розповідав про своє життя і слухав своїх нових друзів.
Минуло два роки. У вирі справ я абсолютно забула про цей випадок. І от одного разу сестри принесли мені записку:
“Передайте моєму другу, що світло, яке вона одного дня запалила, досі освітлює моє життя”.
Я подумала, що ця лампа була дрібницею, незначною річчю. Як часто ми нехтуємо дрібницями…
Звук людського голосу
Я прошу вас подивитися навколо себе, побачити тих, хто потребує вашої любові і підтримки, побачити їх, передусім, у ваших родинах, серед тих, хто виявився поруч з вами.
Нехай посмішка постійно випромінюється з ваших сердець. Нехай у вас завжди буде час один для одного.
Кілька днів тому до мене на вулиці підійшов чоловік.
– Це Ви мати Тереза? – запитав він.
Почувши ствердну відповідь, він попросив:
– Будь ласка, пошліть одну з ваших сестер у мій дім. Я наполовину сліпий, а моя дружина страждає на важку хворобу мозку. У нас усе є, але нам так бракує спілкування з людьми! Почути звук людського голосу – це єдине, про що ми мріємо.
Коли сестри відвідали цього чоловіка, вони переконалися, що подружжя дійсно нічого не потребувало. Матеріально вони жили в достатку. Але вони були самотніми. Діти і родичі давно не приходили в їхній дім. Вони почували себе нікому не потрібними, покинутими, приреченими померти в людській пустелі.
Любов – я повторюю це знову і знову – починається з власної родини.
Серце, сповнене любові
Нехай кожна людина, стикаючись з вами, стає трошки кращою, трошки щасливішою. Нехай кожен знайде тепло і доброзичливість у ваших обличчях, у ваших очах, у ваших посмішках. Посміхайтесь дітям і дорослим, посміхайтесь тим, хто самотній і нещасний – завжди даруйте їм добру посмішку, даруйте їм не лише вашу турботу, але і ваші серця. Ми не завжди можемо зробити істотну матеріальну підтримку, але те, що ми повинні подарувати кожному, хто приходить до нас, – це радість, якою переповнені наші люблячі серця.