На запитання законовчителя Ісус відповідає притчею про милосердного самарянина, і ця притча освітлює життя, тому що перевертає звичний спосіб мислення. Стосовно дискусій, поширених в Ісусові часи, ми зауважили, що дискусія про ближнього була однією з найгарячіших. Кожна з груп мала інакше розуміння ближнього, якого треба любити. Ісус дає найоригінальнішу відповідь, адже, спираючись на Свою притчу, Він перевертає дискусію.
Якщо на початку ближнім є вмираючий чоловік, то в кінці ним стає самарянин. Власне вмираючий відповідає на запитання законовчителя («А хто то мій ближній?»), а самарянин – на запитання Ісуса: «Котрий же з цих трьох на думку твою був ближній тому, хто попався розбійникам?» (Лк. 10:36). Законовчитель ще не усвідомлює, що він от-от буде втягнутий у цю історію. Роззброєний істиною, він визнає, що не вмираючий чоловік є ближнім, а той, хто виявив до нього співчуття. Таким чином він змушений дати відповідь, якої б не хотів давати: ближнім є самарянин, котрого він з великої обачності все ж таки не називає самарянином.
Відтак Ісус показує, як притча освітлює життя. Він спонукає законовчителя згідно з логікою притчі, а читача – розповіді, чинити, як самарянин, стаючи ближнім іншій людині. Запитання про ближнього, яке спрямоване на іншого, викликає суперечку без вирішення. Лише коли запитання звернути на себе самого, можна розв’язати проблему. Притча перевертає звичний спосіб сприйняття ближнього: починати треба від себе. Лише тоді ближній визначиться не за його релігійним, культурним чи соціальним походженням, а за співчуттям до іншого.
Ісус – милосердний самарянин?
Починаючи з часів Отців Церкви, притча отримує іншу інтерпретацію від людських жестів Ісуса. Климент Олександрійський коментує так: «І хто більше, ніж Він, змилосердився над нами, коли ми були майже доведені до смерті правителями цього світу темряви, які так травмували нас страхами, пристрастями, вибухами гніву, смутком, обманом і насолодами? Ісус – єдиний лікар цих ран, бо Він повністю і остаточно викорінює наші пристрасті» («Який багач спасеться?» № 29).
Різні деталі в цій притчі можуть наштовхнути на думку про Ісуса, який, між іншим, зупинявся поговорити з самарянкою (Ів. 4:9). По-справжньому глибоке співчуття, яке здатне вилитися в опіку над хворими, якраз і властиве Ісусові. Та й другорядна деталь, що милосердний самарянин покидає заїзд, але обіцяє повернутися, наводить на думку про період між воскресенням Ісуса та Його другим пришестям.
Однак зміст притчі був би дуже бідним, якби її інтерпретація зводилася лише до Ісуса. Те, що сказано про самарянина, стосується і Ісуса, і християнської спільноти, в якій посвята ближньому перетворюється на турботливу опіку, і будь-якої людини, яка пізнає себе в іншому. Відповідно притча інтерпретує щоденне життя кожного і перетворює його зсередини: вона пояснює законовчителеві, чому любов до Бога неможливо відділити від любові до ближнього.
Сповнення Закону
Перші християнські спільноти пішли Ісусовим шляхом і посилили вплив притчі про милосердного самарянина. У двох ситуаціях св. Павло продовжує дискусію про найважливішу заповідь Закону. Християнам Галатії, які ризикують «пожерти» один одного, він пригадує: «Бо ввесь Закон в однім слові міститься: Люби свого ближнього, як самого себе!» (Гал. 5:14). Християнська свобода абсолютна, бо є даром Христовим: «Христос для волі нас визволив» (Гал. 5:1). І саме тому вона не може перетворитись на анархію, а втілюється в служінні чи любові до ближнього. Звертаючись до християн Риму, ап. Павло опирається на заповідь любові і вважає її єдиним боргом, який вірні мають за собою зберегти, адже людям завжди бракує любові до інших (Рим. 13:9). В обох випадках Павло не згадує любові до Бога, а переводить увагу на любов до ближнього. Навіщо так підкреслено зміщати акценти, оминаючи любов до Бога?
Причина з’ясовується в Першому посланні Івана: «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1Ів. 4:20). Павло та Іван вбачають велику небезпеку в тому, що в ім’я любові до Бога в Церкві можуть чинитися значні зловживання і занедбання. Адже любов до Бога легко підлаштувати під власні потреби, а любити ближнього в плоті є важко. Тому не любов до Бога породжує любов до ближнього, а любов до ближнього віддзеркалює любов до Бога.
Однак щоб не впадати в ілюзії, доречно повернутися до джерела: до любові, якою Бог любить нас. У своєму Першому посланні Іван уточнює, що «ми любимо Його, бо Він перше нас полюбив» (4:19). Що більше нас охоплює любов Божа, то більше ми здатні любити іншого. Любов до ближнього народжується не із соціального проекту чи звичайного альтруїзму – вона б тоді тривала не довше, ніж короткочасна літня злива! Радше саме любов, якою Бог любить людей, породжує запал у тих, що вимушені не жити «вже для себе самих, а для Того, Хто за них був умер і воскрес» (2Кор. 5:15).
Притча про милосердного самарянина вносить сенс у людське життя: стати ближнім іншому, оскільки, зрештою, Бог наблизився і продовжує схилятися в Христі над людськими ранами. Такий переворот залучає законовчителя і спонукає його змінити спосіб мислення. Тут мова не про вибір між любов’ю до Бога і любов’ю до ближнього, а про визнання: хто любить брата, якого бачить, завжди любить Бога, Якого не бачить. Тим часом – і це гірка реальність людського життя – протилежне стається не завжди. Любов до Бога завжди виливається в любов до іншого, якому треба стати ближнім.