Що більше він віддаляється від батька, то в глибшу прірву він паде: у цьому полягає драма молодшого сина. Отримавши свою частину спадщини, син іде в далекий край, де витрачає свій спадок і живе розпусним життям. Якщо в далекому краї є стадо свиней, то це означає, що син вийшов за межі Святої Землі. Адже у Святій Землі не дозволено розводити свиней, бо їх вважають нечистими тваринами. Тому пасти свиней – це для молодшого сина найгірше приниження. Він принижений настільки, що йому навіть не дають стручків, якими годують свиней. Коли св. Августин Гіпонський переглядатиме своє життя до навернення, він пригадає становище молодшого сина: «Я було далеко відплив від тебе. Я заблукав, Боже мій, задалеко відбився від Твоєї постійної підпори в своєму молодечому житті і сам для себе став “країною нужди”» («Сповідь» 2,10,18).
Стан крайньої нужди спонукає юнака опам’ятатися і роздумати над ситуацією, в яку він себе загнав. Юнак із гіркотою згадує наймитів у домі свого батька: тоді як він не може насититися навіть стручками, вони мають удосталь хліба. І син вирішує повернутися, щоб просити у свого батька прийняти його як одного з наймитів, лиш би не померти з голоду. З усього видно, що молодший син визнає свої гріхи проти Неба і проти батька, але йому достатньо буде, щоб його прийняли як робітника. Що його цікавить, так це отримати нарешті хліба, щоб поїсти; оскільки ж йому не вдається знайти іншого виходу, він вирушає додому.
Величезне збентеження, мабуть, відчуває син, коли батько біжить йому назустріч, кидається йому на шию і цілує. Він не заслуговує співчуття батька, який однак готовий не лише нагодувати сина, але й подарувати йому втрачену гідність. Негайно – коли в нього не питають жодних пояснень і нічого йому не рахують – сина одягають у найкращу одіж, дають на руку перстень і сандалі на ноги. Перш ніж знову побачити батька, він опустився до рівня голодранця, не мав більше гідності сина, лиш негідність нечистих тварин, яких заборонено вживати в їжу.
Якщо з батьківського дому чутно музику й танці, це означає, що батько знову прийняв свого сина в родину: він був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся. Не розкаяння повертає дар життя тому, хто був мертвий, а безмірне співчуття батька: співчуття до сина, який стає новим створінням і починає нове життя. Співчуття батька не полягає лише в розчуленні, а перетворюється на те, що здатне відродити життя там, де є смерть.
«Цей брат твій»
Мабуть, це випадковість, але у Святому Письмі старші чи первородні сини не мають доброї долі: призначені бути синами обітниці й спадщини, вони часто зазнають різних випробувань, виявляючись позбавленими свого найприроднішого права. Це стосується Каїна з Авелем, Ісава із Яковом, синів Якова стосовно Йосифа та й навіть синів Єссея стосовно царя Давида. Величезний парадокс історії спасення полягає в тому, що божественний закон первородства порушує сам Бог; і то з надзвичайно вагомої причини: у відплаті й божественному спадкоємстві все має залишатися в площині благодаті, а не права. У притчі милосердний батько визнає, що спадщина належить старшому синові, але він просить його змінити спосіб мислення.
Притча в притчі міститься в другій частині, де головну роль відіграє старший син. Він повертається з поля, де працював на користь батька, чує звуки музики й танців, кличе слугу та запитує, що відбувається. Слуга ж, вочевидь, додає до вогню оливи, бо не без іронії повідомляє, що молодший син повернувся, і батько звелів зарізати годоване теля.
Старший син розпалюється нестримним гнівом: він вирішує не заходити в дім, а коли батько до нього виходить, щоб просити його увійти, накидається на всіх. Він звинувачує батька в скупості, бо той не дав йому навіть козеняти, а молодшого сина – у розпусті, бо той розтратив свій спадок з блудницями. У центрі цієї «притчі в притчі» стоїть дієслово «розгнівався» (Лк. 15:28), яке є повною протилежністю центральному дієслову першої частини: тоді як батько «переповнився жалем» чи «зворушився до глибини душі» (в. 20) над загубленим сином, старший «розгнівався» на батька. Гнів засліплює його і не дає побачити доброго: його брат – здоровий, він був мертвим, а тепер живий, загубився, але знайшовся. Перед очима старшого сина постає лише гріх, вчинений братом, і це не дозволяє йому визнати того доброго, яке для нього приберіг батько. Провину, якою не дорікнув батько, відкрито називає брат. Лише від старшого ми дізнаємося, що його молодший брат розтратив свій спадок із блудницями. Старший син наче був автором Книги Сираха, в якій дається порада: «Не віддавай свою душу блудницям, бо спадщину свою втратиш» (Сир. 9:6).
Притча не розповідає про щасливий чи сумний кінець у виборі старшого сина. Нам невідомо, чи він піддався на вмовляння батька зайти в дім, чи також вирішив попросити належну йому частину спадщини, щоб залишити батьківський дім, чи нарешті зустрівся з поглядом свого молодшого брата. Притча про милосердного батька є відкритою і наділяє слухачів відповідальністю за власний вибір: або будувати стосунки під знаком закону, справедливого розподілу, або ступити на нелегкий шлях благодаті й милосердя. При другій можливості ми не повинні вважати батька невдячним, якщо він виявляє милосердя до грішника; потрібно радіти за грішника, який від смерті повернувся до життя.
Якщо притчі про віднайдених вівцю і драхму закінчуються позитивно, то розв’язка притчі про милосердного батька замовчується. Ті, хто критикує Ісуса за те, що Він приймає митників і грішників та їсть з ними, відтепер відповідальні за свій вибір: як розглядати стосунки з Богом, який є Батьком, і з ближнім, який є братом?