На жаль, у наш час одним із термінів, які найбільше підлягають двозначному розумінню, є термін «виправдання». У повсякденній мові він рівнозначний тому, щоб знайти собі виправдання, яке знімає провину. Подумаймо лишень про будь-яку форму «відмовки» у сфері роботи. Ризикованими також є терміни «справедливість» і «примирення». Часто справедливість сприймають як таку собі форму відплати: добром тому, хто чинить добро, і злом тому, хто чинить зло. Примирення ж розуміється як плід відновленого миру між людьми, які перебували в стані конфлікту.
Наша притча виражає інше бачення справедливості, виправдання і примирення. Насамперед ці три терміни зближує благодать, яку Бог уділяє митникові, а не фарисеєві. Тому, який виправдовує себе сам, протиставляється інший, який очікує від Господа благодаті, щоб бути виправданим. Щодо цієї першості благодаті, то необхідно внести деякі уточнення, інакше притчу можна зрозуміти неправильно і використати в спекулятивних цілях. Благодать не обумовлена гріхом: неправильно думати, що треба згрішити, аби отримати виправдання і примирення з Богом. Що більше людина грішить, то більше мала б отримати божественної благодаті? Тоді ми б стали думати приблизно так, як фарисей: благодать, що залежить від гріха (благодать митника), схожа до тієї, яка обумовлена заслугою (благодать фарисея). Благодать виправдання обов’язково і завжди має бути даром і є більшою за будь-який людський вчинок.
Через першість благодаті неправильно зрозуміли св. Павла: немовби потрібно чинити зло чи не дотримуватися Закону, щоб отримати добро благодаті. У Посланні до римлян він виступає проти такого розуміння, аби наголосити: благодать щедро виливається на людей не тому, що обумовлена їхнім гріхом, а тому, що люди оправдовуються в Христі лише благодаттю: «Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через Якого ми вірою одержали доступ до тієї благодаті…» (Рим. 5:1-2).
Інша річ, яку ми неправильно трактуємо, стосується шляхів, якими реалізується справедливість Божа. Назагал ми схильні думати, що Бог має бути спершу справедливим, а потім виправдовувати грішника. І справді, буде справедливо, якщо спершу віддати кожному своє, а потім – виправдати. Таким чином неправильно сприймається суть божественної справедливості: Бог є справедливим тоді, коли виправдовує грішника. У цьому сенсі зміст притчі цілком очевидний: виправдання дарується митникові не після справедливої відплати. В такому розумінні фарисей частково мав би рацію, оскільки він ревно дотримується Закону. Радше між справедливістю Божою і виправданням грішника нема жодної «відстані»: Бог виявляє справедливість в той момент, коли виправдовує грішника!
І нарешті важливим є основний наслідок виправдання: отримати від Бога примирення для нових і неочікуваних стосунків. Виправдання приходить, як дар від Бога. Це настільки нелогічно, що у випадку з митником не вкладається в жодні прогнози. Отже примирення не тотожне відновленню миру між двома особами, які перебувають на однаковому рівні. У цьому й полягає увесь парадокс примирення в Христі: зазвичай той, хто помиляється, платить і просить примирення з тим, хто має рацію; а в Христі Бог примирив світ із Собою, «не зважавши на їхні провини, і поклав у нас слово примирення» (2Кор. 5:19). Якщо фарисей не повертається додому виправданим, то це тому, що його добрі діла не завадили йому осуджувати інших, тоді як виправданим є митник, який уникає засудження будь-якої людини.
Милосердна справедливість Божа
Століттями цю притчу читали проти юдейської релігії: фарисей прирівнюється до юдея, а митник – до християнина. Якщо добре подивитися, Ісус мав на меті змалювати два протилежних способи будування стосунків із Богом та ближнім, які можуть виявлятися в будь-якому релігійному середовищі, включно з Церквою. Загроза вважати себе безгрішними і потреба принижувати інших, щоб вивищити себе, на жаль, притаманна людському родові, не залежно від релігії, яку людина сповідує.
На хибне прочитання цієї притчі, мабуть, справило вирішальний вплив упередження, за яким юдаїзм вважається релігією заслуг, а християнство – релігією благодаті. Таким чином є загроза створити спотворену картину Старого Заповіту, немовби він сповідував віру в Бога, відмінного від Бога Ісуса Христа і перших християнських спільнот. Насправді ж у Старому Заповіті справедливість Божа співвідноситься зі спасенням і з милосердям, як оспівує пророк Осія: «І заручуся з тобою навіки, і заручуся з тобою справедливістю, і правосуддям, і милістю та любов’ю» (Ос. 2:21). Для псалма 145:7-8 покоління людей, які змінюють одні одних в часі, «Пам’ять про добрість велику Твою сповіщатимуть, і будуть співати про правду Твою! Щедрий і милосердний Господь, довготерпеливий й многомилостивий».
«Правило спільноти» Кумрану 11:11-12 містить напрочуд гарну молитву про милосердну справедливість Божу: «Що ж до мене, якщо я спіткнуся,/ то милосердя Боже буде мені спасенням назавжди;/ якщо я упаду в плотську провину,/ у справедливості Божій, яка перебуває повіки, буде для мене суд».
Тут ми бачимо величезну відмінність від розуміння Бога, Який обмежується осудженням людини за її гріх. Гріх є таким, як є, і ніколи не слід його плутати з добром; але справедливість Божа є такою, як є, коли перетворюється в милосердя і відпущення гріхів.
Старий і Новий Заповіт пронизані справедливістю, яка об’являє милосердне обличчя Боже, ніколи не змішуючи добро зі злом, але перетворюючи зло на добро. Те, що Ісус показав у притчі про фарисея і митника, Павло пояснив, дозволивши любові Христовій проникнути в його серце. Обурення, яке Ісус викликає в тих, котрі вважають себе праведними, посилюється парадоксом хреста: «Того, Хто не відав гріха, Він учинив за нас гріхом, щоб стали ми Божою правдою в Нім!» (2Кор. 5:21). Через Його хрест Ісуса зробили гріхом, щоб справедливість Божа досягнула всіх, налагоджуючи з кожним стосунки виправдання.
Притча про фарисея і митника відкриває для кожного величезний парадокс: грішник йде виправданий, тоді як не скажеш цього про зарозумілого праведника. Там, де присутній осуд іншої людини, зникає справедливість Божа.