Услід за святим Августином, можемо сказати: «Народившись, ми починаємо помирати». Й водночас можемо сказати, що саме з цієї причини ми, з благодати Пасхи Христової, входимо в життя вічне. Починаємо помирати? На перший погляд, звичайно, ні. А проте, навіть якщо наш організм упродовж двадцяти, двадцяти п’яти, тридцяти років біологічно розвивається, у ньому все-таки вже проходить процес руйнування. Цей парадокс найбільше помітний у нервовій системі: нервові клітини не множаться, а наш розумовий розвиток відбувається завдяки тому, що ми щораз краще використовуємо свою нервову систему, яка насправді повільно помирає. Ми використовуємо її краще й краще до того моменту, коли вона починає здавати через надто сильні перебої. Цікаво, що зростання того, що в нас найвеличніше, відбувається за одночасного вмирання. До речі, ми маємо в собі повно вірусів, бактерій, які можуть у будь-яку мить стати загрозою нашому життю. Так буває навіть з маленькими дітьми. На жаль, помирають і маленькі діти, чи то зовсім несподівано й абсурдно, як ото помирає немовля, чи то через інфекцію або неправильне формування, яке неможливо виправити.
Отож, ніхто не може сховатися від смерти, ми народжуємося смертними, народжуємося позначеними смертю, і щойно забуваючи цю реальність, ми здатні повірити, що наше теперішнє життя безсмертне. І так чинить багато наших сучасників, навіть християн, які живуть собі, ніби смерть їх не стосується, ніби вона стосується лише інших. Ба більше! Чи ми дивимося на смерть інших? Чи закриваємо перед нею обличчя?
Кажучи: «Народившись, ми починаємо помирати; починаючи жити, починаємо помирати», – святий Августин виголошує базову істину. Наше життя розвиватиметься, однак завжди на певному ґрунті смертности. Оте поєднання життя й ентропії (повільного його вмирання) відзначають на космічному рівні: відбувається зростання організації матерії аж до форм життя, однак коштом енергетичних затрат, які ніби риють внизу рів: народження і розпад. Ми зношуємося; матерія, якою ми живемо, готує нам смерть. Наприклад, якщо ми надто багато їмо, то набуваємо серцево-судинних хвороб, і отже «риємо собі могилу власними зубами». Нашу смерть наближає не лише безлад у нашому житті, а й просто його інтенсивність. Що інтенсивніше ми живемо, то більше енергії спалюємо, і це певним чином пришвидшує нашу смерть. Отож треба прийняти цю базову реальність, що ми не народжуємося безсмертними, і поховати мрію про земну безсмертність. Йдеться не про те, щоб відмовитися від прагнення безсмертя, а лише про те, щоб відмовитися осягнути його в цьому житті.