Чому, тут і тепер, ми смертні? Відповідаючи на це питання вірні зазвичай впадають то в одну, то в іншу крайність. Кажуть, що людина за своєю природою смертна, бо має, як умовну суть, тваринне тіло, і як усе тваринне чи тілесне, воно підлягає народженню й тлінню. Отож за своєю природою ми смертні. Це – правда. У смерті є природний аспект, який з певного боку дуже втішний. Мені довелося супроводжувати одну людину аж до самої її смерти й тримати цю людину в руках до останнього її подиху, і я зрозумів, що смерті властива ця природність.
Важливо прийняти цей аспект, адже частина людства й досі сприймає смерть саме так. А ми, християни, кажемо: це – фаталізм. Однак тут не все так просто. Переді мною ще й досі вражаючі картини війни у В’єтнамі, де з такою простотою, горді й смиренні, чоловіки й жінки Азії зносили стільки лих і приймали саму смерть. Не поспішаймо сказати: це азійська покірність, східний фаталізм. У такій поведінці є частина істини. Так, лише частина істини, але і вона є великим уроком для нас, західних людей, що так бояться смерти. Велика частина людства не боїться смерти і сприймає її якось просто, як природну подію, яка є частиною космічного циклу і нашої власної природи. Тут є вимір, який є природним у тому розумінні, що, будучи тілесною, наша особа приречена пізнати смерть.
Проте, сказавши так, я одразу ж відчуваю гідність людини, що бунтує і каже: «Ні, я створена не для смерти. Це не моє призначення». Звичайно, християнська віра разом з великою частиною Старого Заповіту, а також із грецькою філософією твердо стоїть на цьому. Ми створені для життя, для життя вічного. «Я не хочу смерти для грішника, – каже Бог, – Я хочу, щоб він навернувся й жив». Сприймаючи природність смерти, християнин водночас відчуває її як лихо, як щось неприйнятне, що викликає бунт, обурює. Біблійна традиція поступово поглибила таке сприйняття: смерть – це щось випадкове, чого не мало б бути. «Цього не може бути! Так не мало б статися». Скільки разів ми чули подібні слова, сказані комусь або ж нам самим з приводу чиєїсь кончини?
Ці дві мимовільні позиції відповідають двом поясненням смерти, що виражають дві істини, які доповнюють одна одну. Перша ґрунтується на сприйнятті нашої істоти як смертної, призначеної розвиватися, а згодом занепадати. Як вона народилася, як розвивалася, так і повинна зазнати занепаду, тобто розпаду. Ми бачимо, що увесь космос живе в ритмі народження й розпаду, то чому б ми мали уникнути цього: ми ж тілесні, як і решта космосу. Хіба тілесний вимір, який у нас спільний із тваринами, не є частиною нашого призначення?