Часто ми вагаємося між двома цими позиціями: то звинувачуємо Бога, що Він наслав на нас хворобу, чи сотворив світ поганим: «Чому Він сотворив світ, де є страждання і смерть?», – то звинувачуємо самих себе: «Я хворий і згодом помру через те, що согрішив. Мене покарано».
У першому випадку маємо справу з внутрішнім конфліктом, викликаним думкою, що Той, хто є джерелом усього, тобто Бог, якого ми мимоволі вважаємо самою добротою, може бути творцем зла у світі. Проте якщо трохи поміркувати, то побачимо, що ці звинувачення не мають під собою жодного ґрунту.
Вимагати від Бога, щоб ми не помирали, – все одно, що вимагати, щоб Він не сотворив нас тілесними. Та усе в нашому тілі свідчить про зношування, втому і смерть. Вимагати в Бога сотворити нас безсмертними – все одно, що вимагати не створювати нас людьми. Якщо ми погоджуємося з тим, що ми люди, то мусимо погодитися бути смертними. Та все-таки ми з цим не погоджуємося, бо, як ми вже казали, у нас є начебто незабутній спогад про рай, про стан благодати, який повинен був привести нас до вічного життя.
Бог сотворив нас смертними, бо не міг сотворити безсмертними; Бог може робити кола чи квадрати, але не квадратні кола, тобто не може робити дві взаємовиключні речі. Отож Він не може сотворити тілесну природу безсмертною. Та в нас залишається ніби спогад про рай, тобто про стан благодати, в якому тілесна смертність буде якось подолана й преображена, але не через природу, а через благодать. У людини, яка страждає, вихоплюється крик болю за раєм. Ця позиція не така погана і шкідлива, навіть якщо вона містить трохи бунту проти Бога, як то ми бачимо в Книзі Йова, на відміну від позиції самозвинувачення.
Не те, щоб позиція вини була цілком хибною. У ній є і щось правдиве: у світі є смерть, бо людство согрішило. Смерть увійшла у світ, бо людина согрішила. Проте хибність позиції вини в тому, що людина гадає, ніби її смерть, її страждання, її хвороба є безпосередньою карою за її ж гріхи, до того ж покарання пропорційне до провини. І тоді вона починає думати: «За яку то провину я заслуговую на таке покарання?» До речі деякі смерті викликають велике обурення, наприклад, смерті дітей, чи дуже добрих людей. Ми змушені визнати велику невідповідність між стражданнями, випробуваннями, хворобами, що звалюються на цих людей, і їхньою особистою виною.
Неоднозначне відношення між виною за гріх і смертю показує нам, що почуття вини, хоч і є ознакою гріха, все ж не є його мірилом. Зазвичай, якщо ми відчуваємо себе винними, то згрішили, проте скоєний гріх не конче сумірний з нашим почуттям вини. Сповідники стало стикаються з таким дивним явищем: важчі від інших моральні провини люди визнають із почуттям меншої вини. Гріхів немилосердя, несправедливости, байдужости щодо ближнього, жорстокосердя люди іноді навіть не усвідомлюють, тож і не зізнаються в них. Не тому, що хотіли їх утаїти, просто не усвідомлюють; зате щодо плотських гріхів, то найменша слабкість сприймається людьми як велика ганьба, приниження, в якому важко й боляче зізнатися.
Це не означає, що нема провини в плотському гріху, однак ми змушені визнати, що почуття вини тут несумірне з тяжкістю гріха. Так само нема точної міри в слабкому почутті вини за провини проти милосердя і проти справедливости, що є самою серцевиною закону Божого: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Люби свого ближнього, як самого себе». Звичайно, якщо б ми не згрішили, то й не почувалися б винними. Однак ми можемо не почуватися винними, согрішивши. Почуття вини є лише ознакою; його треба враховувати, але не треба ним міряти тяжкість гріха.