Отож нас почергово покликано увійти в цю таїну Христового відкуплення і нести трохи ноші гріха інших. Але наші випробування не пропорційні до наших гріхів. Справедлива відплата буде аж після смерти. Тоді кожному воздасться за його любов’ю. Це буде надзвичайна справедливість, бо нас буде наповнено залежно від здатности любити, яку наша свобода розвинула за життя у відповідь на благодать. Того, хто розвинув цю здатність з наперсток завбільшки, буде й наповнено як наперсток. А того, хто її розвинув як широчезну чашу, буде наповнено Божою любов’ю як широчезну чашу. Тут буде цілковита справедливість, бо її диктуватиме сам розмір нашого серця. Як казав святий Августин, яка вага любови є в нас, коли ми покидаємо цей світ? Саме стільки ми одержимо блаженства, протилежність якому – можливість цілковито втратити здатність любити, що є таїною прокляття. Міра нашої любови буде мірою блаженства, вічного щастя.
Не біймося аніскілечки, бо в кінцевому підсумку не буде несправедливости. До того ж не міра справедливости лежить в основі відплати людям, а міра відкуплення і сопричастя зі святими. Однак, хай там відплата і не є пропорційною до наших діянь, треба сказати, що коли ми причетні до цієї таїни відкуплення в недузі, у випробуванні, нам не нав’язується щось несправедливе. Бо усі ми грішні, і в цьому розумінні цілком справедливо, що ми одержуємо плату за гріхи – смерть. Жоден із нас не може сказати: «Я не згрішив, тому хвороба не мала б на мене звалитися». Це неправда, бо навіть новонароджена дитина, як ми вже казали, є носієм гріха через цю таємничу співучасть, що є негативним зворотним боком сопричастя святих. З цієї причини навіть смерть маленького «невинного» дитяти не є цілком обурлива.
Якщо замкнутися в індивідуалістській перспективі, то це може здатися незрозумілим і обурливим. Однак Бог не сотворив нас відокремленими індивідами, одних поруч з іншими. Апостол Павло каже нам, що ми є членами одного тіла, членами одні одних (див. Рим. 12:5). Між нами існує не просте накладання індивідів, а ніби обмін між членами того самого організму, що створює взаємозалежність одних від одних. Отож усі ми зобов’язані цілому тілу людства й відповідальні за життя цього містичного тіла Христового, яке перебуває в стані становлення. Своїми провинами ми знищуємо дари, призначені не лише нам, а й усім іншим, і можемо це безпосередньо відчути в нашому житті. Відкидаючи призначену нам благодать, ми найчастіше закриваємо кран, і через те засихає ціла зона наших людських відносин, яку ця благодать мала б живити. Щоразу, коли ми грішимо, то грішимо не лише для нас самих, ми грішимо для інших. Коли це розумієш, то значно меншим стає бажання грішити, бо – цікава річ – частіше вдається полюбити інших, ніж полюбити самого себе. А часто люблячи інших, вчишся любити самого себе. Є такі речі, які зробиш заради інших, та не зробиш заради себе самого.
Ми є провідниками благодати. Коли ми відмикаємося від неї, то наслідки нашої відмови часто лягають на плечі близьких нам людей, а також, що загадковіше, та не менш реально, на плечі тих, кого ми навіть не знаємо та хто втягнутий у цю круговерть любови, що охоплює все людство.