«Ми помираємо не від смерти, ми помираємо від життя», – пригадаймо слова святої Терези Авільської, що померла в якомусь любовному захопленні. Ми помираємо, бо Царство Боже входить у наше серце, тому що життя вічне вже в нас. Отож, як стиглий плід відривається від дерева, так і ми перекидаємося у вічне життя. Саме це я стільки разів спостерігав із хворими, яких супроводжував: якщо я бачив, як вони раптом ставали терплячими, м’якими, розсудливими, втрачали будь-яку агресивність, то розумів, що вони, як правило, були вже близько до смерти. Зміни в них були ознакою того, що за ними вже прийшов Господь.
У міру того, як людина наближається до смерти, а отже до входження в життя вічне, відбувається ніби зосередження дії благодати на людині, що має померти. Цей тиск благодати, що все зростає в серці людини, кожен висловлює своєю мовою, жестами, звичками, однак навколишнім його дуже легко помітити.
Хворі мають потребу говорити з тими, хто їх супроводжує. Якщо вони не віруючі, у них не обов’язково виникає потреба говорити про Бога, бо, крім випадків виняткової благодати, за кілька місяців чи тижнів не можна подолати глибоке релігійне невігластво і байдужість. Зате усім потрібно виговоритися, спорожнити міхи гіркоти, суму, висловити каяття у своїх поганих учинках. Я прийняв сповідь набагато більшої кількости людей, ніж число тих, яким міг дати розгрішення. Майже всі відчували потребу зняти з себе тягар, що тяжів над ними. Вони не були готові до таїнства сповіді, бо їм бракувало явних знань основ віри, а благодать не діяла, тому що Бог поспішав. Важливо було, щоб вони прийшли до каяття, розкаяння, уступаючи правдивому бажанню любити, яке вселяв у них Бог. Цього не ставалося без перегляду свого життя і дуже глибоких особистих сумнівів.
Мені пригадується один глава сім’ї, що був муляром. Він працював на себе, частково нелегально, щоб заробити якнайбільше грошей і побудувати власний будинок та зручніше влаштувати свій побут. Цей чоловік буквально «зліг від роботи». Він цілком пожертвував сім’єю, а мав дружину і двох дітей. Роздумуючи про своє минуле, він казав мені: «Якби я вийшов з цього, то збудував би своє життя зовсім інакше. Я б погодився жити бідніше, я б відмовився від тієї амбіції, що становила увесь сенс мого життя: заробити грошей, якомога більше грошей. Тепер я все зрозумів: як повертаюся додому, то знаходжу час, щоб погуляти зі своїм хлопчиком, поговорити з ним, щоб побути з дружиною. Мене їм бракувало, я жив тільки заради роботи, а робота була для заробляння грошей. Для сім’ї, звичайно, та я проходив повз головне».
Зате ті, хто стає черствим, – щоправда, то буває рідко, – не можуть померти. Їхня смерть перетворюється в жахливу боротьбу, бо ж Бог хоче їх спасти, Він не хоче забирати їх у стані замкнутости. І тут ми входимо в таїну останніх митей життя. Ми не знаємо, що тоді відбувається. Коли боротьба здається дуже туманною, то зовні начебто відчувається можливість прокляття. Можливість, та ніяк не певність. Бо ж водночас дуже відчутно дію і тиск благодати.
Ті, хто стає черствим, починають занурюватися в пекло, бо пекло – це черствість до любови. Тоді любов горить, як вогонь, і це щось нестерпне. Бог любить усі Свої сотворіння без винятку. Нема місця, де б не було Його любови. Пекло – це та сама Божа любов, яку сотворіння, що збунтувалися проти Бога і зачерствіли до Нього, перетворюють для себе у вогонь прокляття. Ті, що черстві до любови, завчасно переживають прокляття.
Втім, усі ми його переживаємо, незначною мірою. Щоразу, коли ми черствіємо до любови, коли відрубуємо себе від спілкування з ближнім, даємо ненависті заволодіти нами, то вступаємо в передчуття прокляття. І навпаки, коли ми вступаємо в любов до ближнього, у милосердя, то заздалегідь відчуваємо смак щастя небес. Ми трохи знаємо, що таке пекло, і трохи знаємо, що таке небо, його смак нам дано відчути, і не лише віруючим – усім. Невіруючий не буде називати це «небом» чи «пеклом», та є слова, котрі означають те саме: «Це щось пекельне, я обурений, охоплений ненавистю, гіркотою, нестерпним відчаєм».