Вірити в Бога, Який «любить до кінця», означає справді серйозно ставитися до відкупительної жертви Христа. Якщо б смерть Христа була поразкою, це наводило б на нас тугу, подібну до тієї, яку переживав Христос у Гетсиманському саду. В особистому одкровенні святій Катерині Сієнській Ісус сказав, що Його кровавий піт у Гетсиманському саду був через тих, хто нищив у своєму серці Його відкупительну благодать. Те, що пережив тоді Ісус, – це духовна битва з гріхом, в якій великі святі брали участь за своєю спромогою малих сотворінь. А Ісус пережив її для всіх у Гетсиманському саду. Там була Його агонія. На хресті Він умер у великих муках, однак саме в Гетсиманському саду сказав: «Обгорнена сумом смертельним душа Моя!» (Мт. 26:38), саме там Він зазнав туги, хоч ніхто ще не наклав на Нього руки.
Саме в цю мить Він прийняв чашу, яка означає таїну нашої свободи. Кров Ісуса потече в чашу людської свободи, та ця чаша може відмовитися її збирати. Ми – приймачі Божої любови, однак можемо сказати й «ні». Ісус відчув це протиріччя нашої бунтівливої свободи, та водночас Він полюбив нас до кінця. Він знайшов нас у найбільших глибинах нашого занепаду, щоб вирвати з прокляття.
Вірити в те, що в ту чи іншу мить нашого прокляття Бог якось причетний до нього, – то не вірити в Бога Євангелія. Батьки людські, гідні цього імени, не чинили б так своїм дітям, а їм же ще далеко до тієї любови, якою є Бог. Якщо ми віримо, що Бог є Отцем, то не маємо думати, що Він любить нас менше, ніж батьки своїх дітей. Звичайно, Бог любить нас досконалою любов’ю, а отже ця любов досконало справедлива. Тож довіряймо їй! У Писанні сказано, що Бог – це любов. Там також сказано, що Бог справедливий, але ніде не сказано, що Бог – це справедливість. Божа справедливість здійснюватиметься, виходячи з любови, але не навпаки.