Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою. Ів. 13:34-35
Спочатку Бог створив родину.
«І сказав Господь Бог: Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього. І вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину, і все птаство небесне, і до Адама привів, щоб побачити, як він їх кликатиме. А все, як покличе Адам до них, до живої душі воно ймення йому. І назвав Адам імена всій худобі, і птаству небесному, і всій польовій звірині. Але Адамові помочі Він не знайшов, щоб подібна до нього була. І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, і заснув він. І Він узяв одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів її до Адама. І промовив Адам: Оце тепер вона кість від костей моїх, і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка. Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2:18-24).
Бог створив не «я», а «ми». А ще в Нього завжди була особлива любов до прийменника «з»: Він любить спільноту. Зокрема тому, що, як каже догма про Пресвяту Трійцю, Бог є спільнотою.
І Він створив нас для спільноти, щоб жити разом з іншими.
Саме тому Господь створив нас такими тендітними. Ми упустили з поля зору той факт, що ми, люди, частково подібні до маленьких тваринок, в яких немає ні теплого хутра, ні гострих зубів, щоб захиститися. Нас захищає не агресивність, а людяність: уміння любити інших і приймати любов, яку інші прагнуть нам запропонувати.
По ночах нас зігріває не строгість, а лагідність, яка стимулює інших зігріти нас. Справжньою силою людини є її ніжність. Саме тому вона і є «спільнотною» формою буття.
Побачити Бога
Знов-таки йдеться про те, щоб увійти в логіку Бога. Бог справді прагне товариства людей. Він цілком не може задовольнитися встановленням законів, сидячи десь на хмарах: Він хоче, щоб ми Його бачили, доторкнулися до Нього, щоб ми полюбили Його «тілесною» любов’ю, а не сприймали Його, як марево, ілюзію, сон чи вигадку.
Бог завжди конкретний: Він залишає «цифрові» сліди у творіннях і хоче, щоб ми їх побачили. Не очима розуму, а нашими очима. Отож у Святому Письмі постійно повторюється: «Не роби собі жодного тесаного кумира!», як результат отриманого Декалогу, який Бог подарував на горі Сінай. Таким чином, єврейський народ не міг стерпіти жодне зображення Бога, адже тоді це було б ідолопоклонством. Проте є один виняток: сама людина. Адже вона створена за образом і подобою Божими. Тому, якщо хочеш побачити Бога, поглянь на свого ближнього.
*
В одному полінезійському селі жило двоє чоловіків, які були запеклими ворогами. Сварки між ними вибухали з будь-якої причини. Їхнє життя стало нестерпним. І не тільки їхнє, але й цілого села.
Якось старійшини покликали одного з них і сказали: «Єдине, що може допомогти тобі припинити робити те, що ти робиш, – це зустріч із Богом».
«Добре, але де я можу Його зустріти?»
«Нема нічого простішого. Досить лише вилізти на високу гору, і звідти вже Його побачиш».
Чоловік не гаючись вирушив на зустріч із Богом.
За кілька днів утомливої дороги він урешті досяг вершини гори. Бог уже чекав на нього. Як не придивлявся чоловік, як не мружив очі – не було жодного сумніву: Бог мав лик його в’їдливого сусіда.
Ніхто не знає, що сказав Бог цьому чоловікові, але, повернувшись до рідного села, той був уже цілком іншою людиною.
Хоч став він дуже лагідним і миролюбним, однак сусід, на жаль, і далі постійно шукав нових зачіпок для сварок.
Тоді старійшини знову зійшлися і вирішили: «Нема іншого виходу – другий теж мусить піти на зустріч із Богом».
Якось вдалося їм переконати і цього чоловіка. Всупереч своєму бажанню виліз і той на високу гору і теж зустрів Бога, котрий… мав сусідове обличчя.
Відтоді все змінилося. У селі запанував мир.
Бог ніколи не заходить через голову, адже двері для Нього є в нашому серці. Наш мозок не може усвідомити неосяжність, на відміну від нашого вміння любити. Ми доторкаємося до Бога через інших. І Бог доторкається до нас через них.
*
Поблизу джерела мешкало багато пустельників. Кожен із них збудував собі свою хатину і проводив усі дні в глибокій тиші, роздумах і молитвах. Кожен у зосередженні взивав до Божої присутности.
Бог хотів їх навідати, проте Йому не вдалося знайти дороги. Посеред пустелі бачив лише окремі точки, віддалені одна від одної.
Якось через якусь потребу один пустельник вирушив до іншого. На землі залишився слід від кроків. Той інший пустельник також відповів візитом – і слід поглибився. Так само й решта пустельників стали відвідувати один одного.
Це відбувалося щораз частіше.
Одного дня Бог, Якого завжди взивали добрі пустельники, з висоти уздрів цілу павутину стежок, які лучили їхні хатини. Дуже задоволений, Він сказав: «Так! Тепер маю вже позначену дорогу, тепер можу їх навідати».
*
Проте як складно намітити бодай одну з цих стежок, починаючи з тих людей, які найближче до нас.
Одна мама написала:
«Зараз недільний вечір. Ця неділя минула монотонно, як і всі інші неділі. Жодної почутої думки, жодного підбадьорливого чи заспокійливого слова для мами та дружини, яка відмовилася від свого життя, щоб цілковито посвятити себе родині. Мої знайомі могли б сказати: “А що ти ще хочеш? У тебе гарний дім, особиста машина, хутра, коштовності, двоє чудових дітей (дочці сімнадцять років, а синові п’ятнадцять), чоловік, який обіймає престижну посаду і забезпечує всім, що ти побажаєш”.
Так, але всередині мене порожньо. Не вистачає всього.
Протягом останніх п’яти років я страждаю від нервового виснаження, але мої проблеми вважають вигадкою людини, якій більше немає чим зайнятися.
“Тобі бракує грошей? Ні? Чого ж ти тоді переживаєш?”. Проте здоров’я дітей, їхнє виховання, освіта, потреба подбати про все в домі, який мене дедалі більше пригнічує, перетворили мене на автомат, який працює і пересувається під дією сили відчаю.
Завтра починається новий тиждень: раннє прокидання (хоча, хто тепер спить вночі?), розвезення дітей на навчання; звичні покупки; обідаємо без жодних розмов з чоловіком; потім знову в машину, щоб забрати дітей зі школи; після обіду – допомогти їм з домашнім завданням, відвезти їх у спортивний зал, потім забрати їх звідти; приготувати вечерю; помити посуд; впасти від втоми і попри все подякувати Богові за те, що змогла впоратися і цього дня.
Я не можу віднайти для себе принаймні півгодини: у мене немає друзів, я заточена в цих чотирьох стінах, великих, але тісних. У мене немає часу ні на себе, ні на інших, окрім моїх дітей і потреби підтримувати функціональний стан цього будинку.
“Діти подбають про себе, вони вже дорослі”. Скільки раз я вже чула ці слова, але діти є плоттю від нашої плоті, вони не просили народжувати їх, тож мають право на догляд і допомогу, щоб вийти на правильну дорогу.
Їхній батько занадто зайнятий своєю роботою, окрім того, деякі речі він вважає недоцільними.
А в мене деколи складається враження, що я вже більше не можу, проте слід продовжувати, адже цей дім потребує мене.
Я б хотіла ще багато чого сказати, але маю приготувати вечерю, яку, як зазвичай, ми з’їмо в абсолютній тиші, сидячи навколо столу, за який четверо чужих людей сідає завдяки силі звички».
*
Тиша, чужі люди, звичка. Одне з найбільших страждань – це бути поруч фізично, але не духовно.
Чи Бог зможе віднайти стежку, щоб провідати Своїх дітей?