Той, хто заперечує Бога, у разі своєї послідовности матиме серйозні труднощі з іншими людьми. Ось що пише Андре Конт-Спонвіль: «Мій п’ятий аргумент на користь атеїзму більше стосується людей, аніж світу: чим більше я пізнаю їх, тим менше можу повірити в Бога. Я визнаю, що не маю достатньо позитивної думки про людство назагал і про себе зокрема, щоб переконатися в тому, що на початку цього роду і цього індивідуума стоїть саме Бог.
У світі забагато посередности. Забагато дріб’язковости. Забагато пустоти і марнославства, як сказав би Монтень: “З усіх марних речей наймарнішою є людина”. Про яку ж тут всемогутність говорити? Ви скажете, що все інше Бог створив прекрасним. Навіть якщо це правда, то хіба це причина, щоб задовольнятися такою ситуацією у випадку людства? Що ви скажете про художника, який, кажучи, що створив безліч шедеврів, намагається продати вам якусь жахливу картину? Можливо, таке часто трапляється серед митців, але це абсолютно неприйнятне, коли йдеться про Буття, яке називає себе всемогутнім і безмежно добрим… Думка про те, що Бог міг опуститися до створення такої посередности, якою є людина, мені аж ніяк не здається правдоподібною.
У Книзі Буття ми читаємо: “І Бог на Свій образ людину створив”. Ця річ викликає сумніви вже на самому початку. Мені легше повірити, що людина походить від мавпи, бо це більш логічно і правдоподібно. Дарвін – це просто майстер милосердя…
Отже, ми повинні визнати правоту мізантропів?
Аж ніяк! Людина не є поганою за суттю. Вона просто посередність, але вона в цьому не винна. Людина робить, що може, використовуючи наявні засоби, але з таким арсеналом вона мало на що спроможна. Саме тому вона заслуговує на поблажливе ставлення, а деколи навіть викликає захоплення.
Ламетрі казав, що матеріялізм є засобом від мізантропії: люди є простими тваринами, тому немає сенсу ненавидіти їх чи зневажати. Як копії Бога ми просто смішні; як тварини, як витвір природи ми не позбавлені деяких рис та заслуг. Ми розпочали глибоко внизу… Хто міг уявити сто тисяч років тому, що цей вид великих мавп висадиться на Місяці, пишатиметься такими представниками, як Мікеланджело, Моцарт, Шекспір чи Ейнштейн, що з’являться права людей і навіть тварин? Ми так переживаємо – часто напоказ – за китів чи слонів, і це цілком справедливо. Та уявіть, що людство опиниться – і це цілком можливо – на межі зникнення: ні кити, ні слони навіть не ворухнуться, щоб допомогти нам. Екологія, створена людиною (попри глобальне забруднення чи, радше, завдяки йому), і права тварин також існують завдяки людям. А це багато що говорить про наш вид».
Один християнський містик, Томас Мертон, уявляє це собі інакше: «Дивовижна доля – бути представником людської раси, хоча ця раса й присвятила себе багатьом абсурдним речам і часто допускає жахливі помилки, проте, незважаючи на це все, сам Бог прославив людство, ставши одним з нас. Він став представником людської раси! Думка про це повинна стати для нас чимось на зразок новини про те, що ми отримали виграшний лотерейний білет. Як пояснити людям, що ми будемо сяяти, як зірки? Немає жодного чужинця… Якби ж ми тільки могли завжди бачити себе такими, якими ми є насправді. Зникли б війни, ненависть, жорстокість, заздрість… І тоді мені здається найбільшою проблемою стало б те, що ми впали б на коліна і почали почитати одне одного… Небесні врата скрізь…».
Найважливіша річ
Кожен з нас рано чи пізно запитував себе: «Що є найважливішим у нашому житті?».
*
Знаний філософ щодня намагався збагнути сенс життя. Присвятив розгадуванню цієї загадки найкращі літа свого життя. Радився зі славетними мудрецями людства, та не знайшов жодної задовільної відповіді.
Одного вечора відпочивав у своєму саду. Узяв на руки п’ятирічну донечку, яка весело гралася, і запитав її: «Доню, для чого ти живеш на цій землі?»
Дівчинка відповіла, усміхаючись: «Щоби тебе любити, татку!».
Ап. Павло притримується такої ж думки. У Першому посланні до коринтян є дивовижний фрагмент – Гімн любови:
«Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується. Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно; коли ж досконале настане, тоді зупиниться те, що частинне. Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче. Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я. А тепер залишаються віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ними любов!» (1Кор. 13:1-13).
*
Ми звикли чути, що найціннішим скарбом духовного світу є віра. На цьому простому слові тримаються століття релігії. Натомість ап. Павло стверджує: «А тепер залишаються віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ними любов!». Навіть віра, яка переставляє гори, чи мучеництво не настільки цінні.
У свою чергу ап. Петро каже: «Найперше майте щиру любов один до одного, бо любов покриває багато гріхів!».
А Іван додає: «Бог є Любов!».
В іншому тексті Павла читаємо: «Любов, отже, – виконання закону».
Слова Ісуса Христа, наведені в п’ятнадцятому розділі Євангелія від Івана лунають ще сильніше: «Як Отець полюбив Мене, так і Я полюбив вас. Перебувайте в любові Моїй! Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете, як і Я зберіг Заповіді Свого Отця, і перебуваю в любові Його. Це Я вам говорив, щоб радість Моя була в вас, і щоб повна була ваша радість! Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив! Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую. Я вже більше не буду рабами вас звати, бо не відає раб, що пан його чинить. А вас назвав друзями Я, бо Я вам об’явив усе те, що почув від Мого Отця. Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас, і вас настановив, щоб ішли ви й приносили плід, і щоб плід ваш зостався, щоб дав вам Отець, чого тільки попросите в Імення Моє. Це Я вам заповідую, щоб любили один одного ви!» (Ів. 15:9-17)
Любов є заповіддю. Єдиною заповіддю. У цьому Ісус недвозначний: «Фарисеї ж, почувши, що Він уста замкнув саддукеям, зібралися разом. І спитався один із них, учитель Закону, Його випробовуючи й кажучи: Учителю, котра заповідь найбільша в Законі? Він же промовив йому: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять» (Мт. 22:34-40).
Ісус прекрасно розуміє, що великий Декалог Старого Заповіту зводиться до любови.
Візьміть будь-яку заповідь: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною!». Говорячи менш бюрократичною мовою: «Я є всім для тебе, а ти – всім для Мене». Якщо людина любить Бога, то їй не потрібен хтось інший. Це – Любов, це – її велич.
«Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно»: чи ми можемо говорити зверхньо про тих, кого любимо?
«Пам’ятай день святий святкувати» означає: «Деколи нам треба побути разом, тільки ти і Я». І в тому ж дусі. Це завжди буде питання любови.