Було б дивно, якби подія, яка вплинула на цілу історію людства, не вплинула конкретно і відчутно на наше життя. Християни живуть з воскресінням «в кишені». Що ж це означає?
Останній розділ Євангелія від Івана гарно це пояснює. Апостоли повернулися до звичного життя в Галілеї, присвятившись повсякденній праці, тобто рибальству. Це – маленька спільнота з семи учнів.
Вони рибалили цілу ніч, та нічого не змогли зловити. Праця здається марною. Коли з’являються перші проблиски світанку, вони повертаються додому розчаровані та зневірені. Цей ранок став сірим і невдалим. Усе насправді було намарно. За таких обставин розчарування і зневіри Іван розповідає: «А як ранок настав, то Ісус став над берегом, але учні не знали, що то був Ісус. Ісус тоді каже до них: Чи не маєте, діти, якоїсь поживи? Ні, вони відказали. А Він їм сказав: Закиньте невода праворуч від човна, то й знайдете! Вони кинули, і вже не могли його витягнути із-за безлічі риби…» (Ів. 21:5-6).
Прийшовши на берег, Воскреслий входить в їхнє життя на світанку. І відновлює стосунки з ними; Він звертається до них з любов’ю, як до рідних дітей, і питає, чи вони мають що з’їсти, чим вони харчуються і що вони можуть Йому запропонувати.
Христос переживає за їхні повсякденні потреби. І дає пораду, щоб їхнє життя стало успішним. Вони повинні зробити те, що вже робили, але з новим підходом. Вони повинні зробити це через Його наказ. Вони розпочали місію в Його ім’я.
Кожен християнин може сказати зранку: «Я прокидаюся у Твоє ім’я, я розпочинаю цей день, щоб служити Тобі».
«Вони кинули, і вже не могли його витягнути із-за безлічі риби… Тоді учень, якого любив був Ісус, говорить Петрові: Це ж Господь!… А Симон Петро, як зачув, що Господь то, накинув на себе одежину, бо він був нагий, та й кинувся в море…» (Ів. 21:7).
Слова: «Це ж Господь!» є важливим шляхом до зустрічі з Воскреслим у серці повсякденного життя.
«Господь зі мною, коли я сиджу за комп’ютером в офісі та працюю. І Він поруч, коли я йду в місто. Тоді я розумію, що воскресіння відбувається в серці мого життя щодня, і що це воскресіння можливе навіть у найпростіших справах. З цієї миті все те, що я роблю, сприймається цілком інакше. Я це роблю перед сповненими любов’ю очами Бога в єдності з воскреслим Христом. Так змінюється все навколо. Я вже більше не сам. Воскреслий стоїть поруч зі мною і сповнює моє повсякденне життя теплом Своєї любови та світлом Свого воскресіння.
Ми можемо досягнути успіху лише за умови, що наше повсякденне життя – це ще не все, що наш справжній дім на небесах і ми здіймаємося туди у величі та свободі Бога. Воскресіння руйнує всі межі нашого повсякдення і дозволяє світлу вічности проникнути в ту ніч, яка змушує нас думати, що все це є намарно. У будь-якій ситуації ви можете повторювати собі: “То – Господь!”» (Ансельм Грюн).
Це – життя, сповнене надією та вдячністю. Вдячність є чеснотою, яка народжується з радісного покірного усвідомлення, що нас люблять справжньою любов’ю. Це не товар на продаж і не «обов’язок». Це – чиста безкорислива любов. Вдячна людина сприймає життя й існування як ласку. Саме тому вдячність є найбільшим проявом надії: вдячна людина відчуває, що володіє скарбом. Це почуття перетворюється на щастя і впевненість. Невдячні люди ж, навпаки, не в змозі почуватися задоволеними і щасливими. Вони ніколи не заспокоюються, жаліють про те, чого в них немає, і переживають за те, чого прагнуть.
Ап. Павло в Посланні до филип’ян пише: «Наостанку, браття, що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, думайте про це!» (Фил. 4:8).
Суд?
Жахлива картина, яку так люблять художники, називається «Суд». Катехизм Католицької Церкви не робить жодних знижок і говорить про два суди: частковий і загальний. Це означає просто наголосити на тому, що людина є відповідальною, тобто має відзвітувати Богові за своє життя.
Це – ключ до розуміння притчі Христа про весільний бенкет: один цар запрошує друзів і родичів на весільний бенкет, але всі запрошені виправдовуються, що вони не можуть прийти; тоді до столу запрошують тих, кого знайшли на роздоріжжях, проте одного з таких гостей викидають геть у прямому значенні слова і садять у темну в’язницю, бо він не має весільного одягу, який, згідно з традицією, надавався всім гостям (див. Мт. 22:1-14).
Бог добрий, але не дозволяє глузувати з Себе. Ласка і святі Таїнства не є гарантією безпеки і виправдання негідного життя. З неабиякою регулярністю ми читаємо про те, як «дедалі більше послаблюється релігійна практика християн». Дедалі більшою стає й розгубленість щодо того, як це християнство втілювати в повсякденне суспільне життя. Притча про весільний бенкет пропонує коментар про це: Бог завжди вимогливий, християнство не є страхуванням життя, а одягнути весільний одяг означає спробувати. Проте ми не повинні боятися, адже добре знайомі з Суддею.
Напис на піску
Якось Ісуса таки змусили виступити суддею: «І ось книжники та фарисеї приводять до Нього в перелюбі схоплену жінку, і посередині ставлять її, та й говорять Йому: Оцю жінку, Учителю, зловлено на гарячому вчинку перелюбу… Мойсей же в Законі звелів нам таких побивати камінням. А Ти що говориш? Це ж казали вони, Його спокушуючи, та щоб мати на Нього оскарження. А Ісус, нахилившись додолу, по землі писав пальцем… А коли ті не переставали питати Його, Він підвівся й промовив до них: Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине!… І Він знов нахилився додолу, і писав по землі… А вони, це почувши й сумлінням докорені, стали один по одному виходити, почавши з найстарших та аж до останніх. І зоставсь Сам Ісус і та жінка, що стояла всередині… І підвівся Ісус, і нікого, крім жінки, не бачивши, промовив до неї: Де ж ті, жінко, що тебе оскаржали? Чи ніхто тебе не засудив? А вона відказала: Ніхто, Господи… І сказав їй Ісус: Не засуджую й Я тебе. Іди собі, але більш не гріши!» (Ів. 8:3-11).
Як вечірній вітер, який стирає все.
Ми завжди зустрічатимемо людей, які намагатимуться змусити нас повірити, що Бог – це полісмен або шпигун, який стежить за нами вдень і вночі. Неначе Бог безнастанно веде облікову книгу, в яку записує всі наші помилки і гріхи, наші добрі й погані вчинки. Єдиною обліковою книгою Христа є пісок. А пісок все забуває, все пробачає, і з нього все зникає. Ісус пише на піску. Він пише на піску тому, що Він уже пробачив гріх. Для Нього гріх – це щось, написане на піску.
*
Одна добра християнка опинилась перед дверима до Неба. Була стривожена. Ап. Петро ласкаво прийняв її, але мовив: «Щоби ввійти в Рай, треба набрати сто балів».
Жінка почала перелічувати: «Я була вірною дружиною ціле життя. Намагалась виховати по-християнськи своїх дітей. Не вповні вдалося це мені, але я зробила все, що змогла. Упродовж 22 років була катехиткою. Працювала на користь місії, допомагала благодійній організації. Завжди намагалась добре ставитись до всіх, з ким мала справу – особливо до священика і моїх сусідів…».
Коли зупинилась, щоб перевести подих, ап. Петро сказав їй: «Маєш два з половиною бали».
Для жінки це було важким ударом.
Тоді знову взялася перелічувати: «Опікувалась своїми старими батьками, пробачала сестрі, яка сварилась зі мною за спадщину. Ніколи не пропустила недільну Службу Божу, за винятком днів, коли народжувала дітей. Брала участь у богослужіннях і реколекціях під час Великого посту… Щодня молилася…».
Ап. Петро сказав їй: «Маєш три бали».
Жінка впала у відчай. Як зможе набрати 100 потрібних балів? Перелічила вже найважливіше. Важко буде знайти ще щось. Плачучи, тремтячим голосом сказала: «Якщо так, то можу лише покладатися на Боже милосердя!»
«Оце сто балів!» – вигукнув ап. Петро.