Зараз ми розмірковуватимемо над таким питанням: як розрізнити Божі поклики, иншими словами чіткі акти віри, надії чи любови, які ми повинні здійснити в конкретній ситуації? Відповідь не завжди є легкою; звичайно ж, не існує ні універсального рецепту, ні комп’ютерної програми, якій можна було б задати дані й автоматично отримати рішення. Отож, я наголошу на певних позиціях, які, якщо ми усвідомимо їхню обґрунтованість і застосовуватимемо їх, дозволять, на мою думку, у 95% випадків розуміти і чітко знати, що ми повинні робити. Мати чітке бачення насправді нам допомагають не тонкі техніки розпізнання, а правильні внутрішні позиції, які вводять нас у стан «внутрішньої сприйнятливости», до якого я матиму нагоду повернутися згодом. Я назву шість позицій, які видаються мені необхідними й тісно пов’язаними одна з одною.
1 Перша – це молитва. «Просіть, і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам!», – каже Господь у Євангелії (Лк. 11:9). Згадаймо слова апостола Павла: «Усякою молитвою й благанням кожного часу моліться духом, а для того пильнуйте з повною витривалістю та молитвою за всіх святих…» (Еф. 6:18). Окрім вірности хвилинам особистої молитви, слухання Бога, потрібно мати велике бажання належати Богові і любити Його в кожній речі, перебувати, наскільки це можливо, у Його присутності і шукати в кожному аспекті нашого життя, як доброму, так і поганому, спосіб бути в діалозі з Ним. З цього приводу найкраще буде процитувати брата Лорана від Воскресення, послушника монастиря кармелітів у Парижі в XVII столітті:
«Найсвятішою і найнеобхіднішою практикою в духовному житті є Божа присутність, яка полягає в тому, щоб відчувати приємність та призвичаїтися до Його божественного товариства, говорячи смиренно і з любов’ю з Ним постійно, у будь-яку хвилину, без правил, без міри; особливо у хвилини спокуси, горя, неплідности, відрази і навіть невірности та гріха.
Потрібно постійно намагатися, щоб усі наші дії були своєрідними розмовами з Богом, однак без вимушености, щоб вони йшли від чистоти та простоти серця»[1].
2 Другою засадничою позицією, яку ми повинні мати, є віра з її двома нероздільними аспектами: віра як довіра і віра як послух правді. Цілковита довіра до Бога означає повністю віддати себе в Його руки, як малі діти, навіть посеред найстрашніших бур[2]. І водночас віра – це велике бажання прийняти правду й підпорядкуватися їй, як гарно сказав про це апостол Петро: «Послухом правді очистьте душі свої через Духа на нелицемірну братерську любов» (1Пет. 1:22). Свята Тереза з Лізьє зазначала: «Я завжди шукала лише правди»[3]. Я думаю, що щирість у прагненні правди – бути правдивим щодо себе, щодо инших, щодо ситуацій, щодо Бога – є одним із найбільших рушіїв духовного поступу. Це констатуємо, наприклад, у житті Етті Гіллесум: незважаючи на її доволі неясне моральне та чуттєве життя спочатку, ця молода жінка за кілька років досягла глибокого розуміння Бога та найбільшої відданости ближньому, бо в неї було велике прагнення правди, як про це свідчить її щоденник[4].
Одним із автентичних виразів бажання правди є смиренність: вміти поглянути на себе збоку, визнати свої помилки, дозволити життю та иншим навчати себе, не замикатися в «гордості того, хто має рацію», і прагненні мати останнє слово, які завдають великої шкоди стосункам між людьми і перешкоджають дійти до правди.
Йти у вірі означає також прийняти певну неясність, погодитися не мати усіх відповідей, які ми бажаємо отримати. Ми відчуваємо фрустрацію, бо це торкається нашої глибинної психологічної потреби – потреби в безпеці. Ми створюємо собі ілюзію, думаючи, що будемо в безпеці, мирні і спокійні, коли матимемо відповіді на всі свої запитання. Це означає покладати свою безпеку на здатність розуміти, на опанування ситуацій розумом, що є помилкою. Погодитися не розуміти всього є позицією віри та смиренности. Це означає визнати свою обмеженість і покладати свою справжню безпеку лише на Бога.
Ось приклад, який часто зустрічався мені: особам, які пережили болісні афективні розставання, часто важко відповісти на поклики Бога простити, йти далі, не залишатися замкненими у своєму стражданні, бо вони хотіли б зрозуміти все, що відбулося, знати, чому инший мав таке ставлення, чому їх «покинули» тощо. Вони хотіли б простити і перегорнути сторінку, але за умови, що матимуть хоча б останнє пояснення, яке б прояснило ситуацію. Але часто це неможливо, тоді єдиним способом позитивно поступувати є погодитися не мати відповідей на запитання, які, однак, видаються закономірними, і покласти на Бога турботу прояснити ситуацію, як Він захоче і коли Він захоче. Це «відпустити» є складним, але рятівним.
3 Третя позиція полягає в тому, щоб жити цією миттю. Прийняти той факт, що відповіді Бога не завжди є довготерміновими рішеннями, а невеликими орієнтаціями «тільки на сьогодні»[5]. Це безперечно є фрустрацією нашої потреби все передбачити заздалегідь, але цього достатньо, щоб жити, якщо ми покладаємо свою надію на Бога.
З цього приводу я зацитую вірш святого Івана від Хреста «Темна ніч», який мені дуже подобається:
- У таємниці, під темним покровом ночі,
- Непомітно, не бачачи нічого,
- Не маючи ні проводиря, ні світла,
- Лиш розжарену лампу в серці,
- Цей сяючий світоч провадив мене,
- Надійніший, ніж запалений факел
- Опівдні[6]…
Душа йде в темряві, не маючи яскравого опівденного світла, просто слідуючи за невеликим полум’ям віри, надії, любови, яке палає в її серці. Так вона почувається в більшій безпеці, аніж би вона йшла в яскравому світлі. Слідуймо вказівкам смиренних актів віри, надії та любови, які Святий Дух дає нам повсякденно; цього достатньо, ми на певній дорозі. Ми не помиляємося, коли віримо, коли надіємося, коли любимо. Забудьмо минуле, не намагаймося передбачити майбутнє. Бог говорить у цю мить і стосовно цієї миті. Не варто бажати розрізнити те, що нам слід було зробити десять років тому або що нам слід буде зробити через п’ять років. Шукаймо правильної позиції на сьогодні, і цього достатньо.
Одним із аспектів такої позиції (жити теперішньою миттю) є велика гнучкість і достатнє відсторонення від наших програм і нашого планування. Ми завжди намагаємося опанувати і контролювати наше життя, що є помилкою. Часто це виражається в надмірній строгості нашого розпорядку дня, наших графіків, наших проектів. Очевидно, бажано мати добре організоване життя, впорядкований і чіткий графік, але за умови збереження великої свободи й гнучкости, щоб дозволити турбувати себе і приймати непередбачені обставини. Якщо ми маємо надто напружені графіки, то ми ризикуємо пройти повз багато Божих покликів, які вимагають гнучкости та постійної відкритости. Кілька років тому я був вражений свідченням однієї черниці, сестри Ельвіри, сповненої Святого Духа, яку я зустрів на реколекціях для священиків у Меджуґор’ї. Вона заснувала чудовий заклад, який приймає молодих наркоманів. Вона казала нам (те, що ми, священики, дуже потребували почути!): «Я завжди готова зробити через п’ять хвилин щось абсолютно протилежне до того, що планувала!»
[1] Conrad de Meester, o.c.d., Frère Laurent de la Résurrection, Ecrits et entretiens sur la pratique de la presence de Dieu, (Твори та бесіди про практику Божої присутности), Cerf, 1991.
[2] Див. уривок про заспокоєння бурі Мр. 4:35-40.
[3] Sainte Thérèse de Lisieux, Derniers entretiens, (Останні бесіди), від 30/09.
[4] Etty Hillesum, Une vie bouleversée, (Збентежене життя), Seuil, 1985.
[5] Sainte Thérèse de Lisieux, Œuvres complètes, (Повна збірка творів), Cerf/DDB, вірш 5, с. 645.
[6] Переклад французькою запропонований у: Jean de la Croix, Œuvres complètes, (Повна збірка творів), DDB, с. 904.