Инший важливий момент: практика хвали та вдячности допомагає нам перейти від позиції жертви до відповідальної позиції. Тут ми торкаємося дуже актуальної проблеми.
Як я вже говорив, я вражений тим, що із розвитком своєї культури західна людина дедалі частіше займає позицію жертви. Ми витрачаємо час на скарги, вимоги, домагання. Оскільки більше немає віри й довіри до Бога, будь-яка трудність, будь-яке страждання людина переживає як аномалію, а навіть несправедливість. Ми заперечуємо будь-яке страждання, ми мріємо про життя із постійними винагородами, без болю й битв. Кожного разу, коли нам зустрічається якесь випробування, ми намагаємося когось звинуватити, перекинути відповідальність за проблему на того, хто б заплатив за наше страждання. Останніми роками ми це чітко бачимо у Франції. При найменшій повені чи сильній спеці зростає хвиля обвинувачень проти уряду, який не зробив того, що мав би зробити, щоб попередити лихо. Наче держава має завдання та можливість гарантувати усім громадянам життя без проблем і повинна забезпечити щастя усім!
Одним із наслідків цього є розвиток ментальности сутяжництва. Очевидно, законно иноді вимагати дотримання певного права перед судом або ж просити про відшкодування за серйозну несправедливість. Але сьогодні, як тільки хтось зазнає страждань від сторонньої людини (родини, вихователя або когось иншого…), він вважає, що може тягти цю людину до суддів, щоб отримати відшкодування, замість того, щоб з відповідальністю й довірою прийняти складні життєві ситуації, пробачити зло і взяти життя у свої руки. Нещодавно одні люди розпочали і виграли судовий процес проти лікаря, який не діагностував неповносправности в їхнього маленького брата під час пренатального огляду: присутність цієї неповносправної дитини в сім’ї і трудність для батьків прийняти цю неповносправність були для них мотивом для відшкодування! Така поведінка є, очевидно, руйнівною для соціального життя і скрізь вливає отруту недовіри й вимагання. Лікарі зі страху перед судовими процесами врешті перестануть займатися медициною, і ніхто від цього не виграє, особливо хворі.
Сьогодні існує ціла культура, яка змушує людей вважати себе жертвами, розпочинати судові процеси, стверджувати, що винуватий завжди инший, звинувачувати й вимагати безперестанно. І це згубно для того, хто дозволяє затягти себе в пастку.
Хвала і вдячність є великим ліком негативних наслідків позиціонування себе як жертви, яке я щойно описав. Вони змушують поставити себе перед життям у цілком иншій перспективі: замість того, щоб просити, скаржитися, вимагати, вони допомагають нам з довірою прийняти життя таким, яким воно є, навіть з його тягарем болю й труднощів. Вони не дають нам замкнутися в обвинуваченнях тих, хто обманює нас чи змушує страждати, і постійно шукати «козла відпущення», на якого можна було б вилити свою злобу й гіркоту. Вони дають нам зрозуміти, що насамперед не треба «змінювати життя», як це заявляла у своєму ілюзорному гаслі певна політична партія кілька років тому, треба змінити наше ставлення до життя. Перейти від страху, недовіри, обвинувачення до прийняття та довіри. З вірою прийняти життя як дар, навіть якщо воно відрізняється від наших очікувань. Якщо ми практикуватимемо цю довіру, то скоро досвідчимо, що, зрештою, реальне життя є значно гарнішим і багатшим, ніж те, про яке ми мріємо у своїх нереалістичних очікуваннях.
У цьому полягає засадничий духовний принцип, вираз якого знаходимо у Євангелії. Ісус промовляє ці таємничі слова: «Говорю бо я вам: Кожному, хто має, то дасться йому, хто ж не має, забереться від нього і те, що він має» (Лк. 19:26).
Таким чином, Христос проголошує один із найважливіших законів, який керує людським життям. Того, хто займає позицію вимагання і незадоволення, хто скаржиться, що життя не є таким, яким би воно мало бути, життя розчарує. І навпаки: той, хто є щасливим від того, що отримав, хто дякує Богові за свій шлях, отримає ще більше і, врешті, буде задоволений.
Я часто зустрічав людей, які постійно воюють із життям. Вони ніколи не є задоволені, якими б не були обставини, в яких вони опинилися, і постійно вважають, що все не так, як би мало бути. Їхнє життя минає в непотрібних битвах. В основі такого ставлення є немовби несвідома злість, яка може давати цим особам, принаймні на певний час, багато енергії і може виглядати, як благородство і почуття справедливости. Але я не вважаю, що це може бути продуктивним упродовж довгого періоду. Плідним є лише те, що йде від любови. За тенденцією, яку я щойно описав, часто ховається біль покинутої людини, глибоке розчарування, пережите в дитинстві, яке так і не вдалося подолати. Крім иноді необхідної психологічної допомоги, я думаю, дуже корисною в таких ситуаціях є практика вдячности та хвали.
Якщо вдячність стає найголовнішою позицією нашого серця, ми зцілимося від багатьох розчарувань та гіркоти й будемо, у кінцевому підсумку, щасливими.
«Величає душа моя Господа, і радіє мій дух у Бозі, Спасі моїм, що зглянувся Він на покору Своєї раби, бо ось від часу цього всі роди мене за блаженну вважатимуть» (Лк. 1:46-48).
Марта Робен[1] казала: «Душа, яка не дякує, є хворою душею!» Ці слова не засуджують нас: нормально иноді бути хворим навіть у духовному житті. Але потрібно шукати зцілення: нехай Богоматір допоможе нам відкрити подяку як шлях до духовного здоров’я!
Я переконаний, що якби хтось намагався постійно жити в подяці, то скоро став би святим, бо це найпотужніша духовна позиція, яка лише може бути, щоб очистити серце і відкрити його до божественної дії. Коли ми перебуваємо в такому внутрішньому стані, то більше немає місця для замкнутости в собі, шкодувань, заздрощів, гіркоти, бажання помсти. Зло більше не володіє серцем, яке перебуває в стані подяки.
Щоб завершити цей розділ і повернутися до питання, яке цікавить нас, скажу таке: як вимагання й недовіра закривають нас для покликів та дарів Бога і перешкоджають нам відчувати їх, так вдячність та довіра дозволяють нам розпізнати і прийняти їх.
Ця позиція вдячности виражається в найвищий спосіб і водночас віднаходить свою поживу і найсильніше піднесення в служінні Євхаристії, що є подякою, в якій Церква приєднується до подяки Христа, котрий благословить Свого Отця за повноту Його любови та благодіяння. Папа Іван Павло II казав у своїй енцикліці про Євхаристію: «Євхаристія дана нам, щоб усе наше життя, як і життя Марії, було величанням»[2]. Нехай буде так.
[1] Французький містик, яка жила в Шатонеф-де-Ґальорі (1902-1981), засновниця Осередків Милосердя. Її сяйво було невидимим, але потужним.
[2] Іван Павло II, Енцикліка Ecclesia de Eucaristia, (Про Євхаристію в житті Церкви), Рим, 2003, 53.