«Як минуло ж два дні, Він ізвідти пішов в Галілею. Сам бо свідчив Ісус, що не має пошани пророк у вітчизні своїй. А коли Він прийшов в Галілею, Його прийняли галілеяни, побачивши все, що вчинив Він в Єрусалимі на святі, бо ходили на свято й вони.
Тоді знову прийшов Ісус у Кану Галілейську, де перемінив був Він воду на вино. І був там один царедворець, що син його хворів у Капернаумі. Він, почувши, що Ісус із Юдеї прибув в Галілею, до Нього прийшов і благав Його, щоб пішов і сина йому вздоровив, бо мав той умерти. Ісус же промовив до нього: Як знамен тих та чуд не побачите, не ввіруєте! Царедворець говорить до Нього: Піди, Господи, поки не вмерла дитина моя! Промовляє до нього Ісус: Іди, син твій живе! І повірив той слову, що до нього промовив Ісус, і пішов. А коли ще в дорозі він був, то раби його перестріли його й сповістили, говорячи: Син твій живе. А він їх запитав про годину, о котрій стало легше йому. Вони ж відказали до нього: Учора о сьомій годині гарячка покинула його. Зрозумів тоді батько, що була то година, о котрій до нього промовив Ісус: Син твій живе. І ввірував сам і ввесь його дім. Це знов друге знамено Ісус учинив, як вернувся до Галілеї з Юдеї.»
Згадаємо вірші 2:1-12 і пошуки скарбу. От і другий ключ, другий «знак». Але на це раз картина затьмарена. Якась хмара нависає над усім епізодом. Щось не так, в усякому разі, не так просто і прямо, як завершальна сцена в Самарії.
Якщо повернутися до образу полювання за скарбами, складається враження, що деяких учасників полювання знаки і ключі захоплюють більше, ніж сама пригода, пошуки і знахідка. Адже ключі складені у віршах, а ці учасники – і самі любителі поезії, от вони і читають один одному вголос ці вірші, розбирають їх поетичні достоїнства і зовсім забули, що вірші ці функціональні, вони служать для того, щоб привести їх до мети.
Чи уявимо собі, що міська влада вирішила розвісити знаки, допомогти автомобілістам вибрати найзручніший і найшвидший маршрут. Оскільки місто старовинне, красиве, відоме, виконання знаків доручили справжньому художникові. І що ж сталося? Коли знаки повісили на дорогах, водії стали раз у раз зупинятися, вилазити з машин і милуватися цими прикрасами. Затори в місті не зникли, вони стали тільки більшими.
Тепер повернемося до того образу, який малює сам Іван. Слово сталося тілом. Але якщо люди так люблять тіло, що забули про Слово?
З цією небезпекою зіткнувся Ісус і з нею боротиметься упродовж наступних семи розділів, причому перед нашими очима вишикується цілий ряд знаків. Важливо усвідомити не лише хід і суть служіння Ісуса, але і зрозуміти самих себе: чи вміємо ми правильно користуватися тими «знаками», які нам дані?
Проблеми виникають у той момент, коли Ісус повертається в рідну Галілею. Іван кілька епізодів поміщає в Галілеї, і всі вони значущі (покликання Пилипа і Нафанаїла – 1:43-51; перший «знак» у Кані Галілейській – 2:1-12 і множення хлібів – розділ 6). На відміну від синоптиків Іван переважно описує події в Єрусалимі. Не зовсім зрозумілі вірші 44-45. Спочатку Іван говорить, що пророків не шанують в їх рідній країні, а потім стверджує, що співвітчизники Ісуса привітно прийняли Його, оскільки знали про чудеса в Єрусалимі. Так Його все-таки ушанували на батьківщині?
І так, і ні. Відповідь ми знаходимо у вірші 48. Ісус засмучений, бо реакція галілеян, при всій їх привітності, залишається поверхневою. Вони сидять і вдивляються в знаки, замість того щоб підхопитися і слідувати за ними. Вони захоплено фотографують дорожні вказівники, але не звертають відповідно стрілці. Їм був потрібен Месія, що творить дива, і вони не прямують до істинної віри, до розуміння таємниці Ісуса, втіленого Слова.
Іван нагадує, що це – друге «знамення», а далі надає нам підраховувати самостійно. Але якою ж має бути правильна реакція? Навіщо Ісус творив дива, якщо не хотів, щоб люди йшли за Ним заради чудес?
Звернемо увагу на вірші 50 і 53. Це правильна відповідь. Царський чиновник повірив слову, сказаному Ісусом. Він відразу ж пішов додому, не наполягаючи, щоб Ісус пішов разом з ним з Кани, високо в горах, у Капернаум, на березі озера. Його віра не вимагала наочних чудес, достатньо було слова. Коли реальна подія, зцілення, що сталося одночасно, хоча і на великій відстані, підтвердило це слово, увірував не лише батько, але і вся сім’я. Слово Ісуса втілилося.
Постійно у своєму Євангелії Іван протиставляє два види віри: вірити власним очам і вірити Ісусовому слову. Драматичної кульмінації цей контраст досягає в делікатному докорі Хомі (20:29): «Тому ввірував ти, що побачив Мене? Блаженні, що не бачили й увірували!»
Цей же виклик Євангеліє кидає нам і сьогодні. Ми повинні увірувати не в абстрактну ідею, не в розпливчате почуття, не в смутний духовний досвід, але в Слово, що стало тілом. Справжня віра завжди шукає приховане в тілі Слово, а не використовує Слово для того, щоб подіяти на тіло. У міру того як відбувається оповідання Івана, ми знову і знову переконуємося, як безглуздо було б обмежувати своє життя лише нинішнім світом, хоча Бог і полюбив його (3:16). Якщо Бог обіймає світ Своєю любов’ю, то для того, щоб ми, живучи в нинішньому світі, пропащому, темному, навчилися любити і повертати свою любов Богові, Який любить нас.
Нехай ключі приведуть вас до скарбу. Нехай дорожні знаки виведуть вас із затору. Нехай тіло веде вас до слова. Почуйте і увіруйте.