Віруюча жінка була одружена з чоловіком-алкоголіком упродовж багатьох років, згодом у нього виник конфлікт із законом, і він опинився у в’язниці. Жінка намагалася виховувати своїх дітей на мізерну соціяльну допомогу, яку отримувала від держави. Вона віддано водила їх до церкви і втішалася співчуттям та повагою громади.
“Бідна Една, – говорили її друзі. – Вона сама виховує дітей, ніколи не пропускає недільного богослужіння і від неї не почуєш жодного слова скарги. А її нікчемний чоловік ніколи довго не затримувався на роботі і майже весь час пиячив на ганьбу і сором цій чудовій сім’ї…”
Поки її чоловік був у в’язниці, Една подумала, що має право на розлучення. Тепер вона нарешті отримає свободу виховувати своїх дітей у кращому середовищі.
Одного дня подруга принесла їй примірник “В’язниці хвали”.
Здавалося, що це майже неймовірне завдання – дякувати Богові за всі ті біди, яких їй довелося зазнати. Але вона прочитала, як хвала змінила життя інших, і вирішила спробувати сама.
“Дякую Тобі за Ела і його пияцтво, – молилася вона. – Дякую Тобі за всі ці роки бідности, страху й самотности”.
Незабаром вона почула, що її колишній чоловік вийшов з в’язниці і почав пиячити, як і раніше. Але вона все одно дякувала Богові за це.
Поступово вона почала усвідомлювати деякі речі у власному житті, яких не помічала раніше. Вона продовжувала дякувати Богові за свого колишнього чоловіка, прохаючи допомогти їй любити його і приймати таким, яким він є, і згодом зрозуміла, що роками була винною в гріху, який був не менш серйозним, аніж пияцтво чоловіка.
Вона бачила скалку в оці чоловіка і зовсім не помічала колоди у власному оці. Вона судила його за пияцтво, почуваючись праведною і достойною, порівняно з ним, але водночас впала в депресію, безрадісне мучеництво і жаль до себе.
“Господи, – заплакала вона одного дня, – тепер я бачу, що мій гріх був так само важкий, як і гріх Ела. Ти дав нам заповіді любити один одного і радіти у випробуваннях, але я не виконувала їх. Прости мені, Господи, і дякую Тобі за те, що Ел з’явився в моєму житті, щоб я змогла пізнати себе. Тепер усе залежить від нього. Зціли рани, які завдавали йому страждань, і торкнися його Своєю любов’ю”.
Відтоді Едні було легко радіти в тих обставинах, в яких вона опинилася. Вона знала, що Бог створив їх як частину Свого задуму, щоб наповнити її життя радістю і любов’ю. Вона продовжувала хвалити Його, давнє почуття жалю до себе та депресія розвіялися; щодня з’являлися нові, радісні почуття, і вона усвідомлювала присутність Ісуса Христа в новий, захопливий спосіб.
Незабаром її колишній чоловік випадково потрапив на церковне богослужіння, прийняв Христа як свого Спасителя і цілком одужав від алкоголізму, який тримав його у своїх лабетах п’ятнадцять років. Една і Ел одружилися знову, Ел вступив у коледж, аби розпочати нове життя в служінні Богові.
Складні стосунки чи збіг важких обставин можуть виявитися засобом, який Бог з любов’ю дає нам, щоб ми отримали нагоду зростати, вдосконалювати свої духовні м’язи або усвідомили якусь свою особливу слабкість чи гріх.
Якою б не була причина, у нас є підстави для радости. Будь-яка слабкість, як би добре вона не була прихована, нагадує тріщину у фундаменті будівлі.
“Буде для вас ця провина, як вилім, що має впасти, що зяє на мурі високім, що нагло, раптовно приходить руїна його!” (Іс. 30:13).
Рано чи пізно тріщина у фундаменті стане причиною того, що розвалиться уся будівля. Ми можемо якось зарадити тріщинам, про які щось знаємо. Ми можемо висповідатися у всіх відомих нам гріхах та слабкостях і бути впевненими, що як тільки ми визнаємо їх, вони будуть прощені, і Божа любов огорне і вилікує давні шрами та спогади. Але що станеться з прихованими тріщинами, потаємними гріхами, які з’являються на поверхні тільки як невиразне відчуття неспокою, невпевнености, сум’яття, образи чи у вигляді будь-якого іншого симптому, що відомий нам з досвіду?
Той злочин, про який згадував Ісая в наведеному вище вірші, полягав у неодноразовій відмові ізраїльтян діяти згідно з Божим Словом; натомість вони шукали порад у своїх провидців і порадників. Вони воліли покладатися на себе, а не на Бога.
Самовдоволення і самовпевненість зажди є серйозними тріщинами у фундаменті нашого життя. Якщо Бог створює довкола нас обставини, які викривають ту сферу в нашому житті, в якій ми покладаємося на себе, то чи не маємо ми дякувати Йому за нашу безпорадність і втішатися силою, яку Він може нам дати?
Юнак з корпусу підготовки офіцерів у Форт-Беннінгу, Джорджія, опинився в обставинах, яким не міг зарадити.
“Мені потрібна допомога, бо інакше я збожеволію”, – сказав він мені.
Він завжди був упевнений, що може успішно впоратися з будь-якими обставинами в житті. Його впевненість у власних силах межувала із зухвалістю. Але, потрапивши на курси підготовки офіцерського складу, він виявив, що більше не може поводитися так, як раніше, і що його самооцінка і весь його світогляд зазнали краху.
Суворе тренування для кандидатів в офіцери призначене не тільки для того, щоб навчити молодих людей обов’язків армійського офіцера, а й має на меті виявити будь-які слабкості кандидата, що можуть наразити на небезпеку життя його солдатів у бою. На кандидатів навмисне тиснуть, аби випробувати, з якого “тіста” вони зроблені. Якщо хтось із них може зламатися під тиском, то про це краще дізнатися перш ніж вони очолюватимуть війська.
Інструктори відчули, що під маскою самовдоволення цей хлопець приховував брак впевнености у своїх силах. Вони почали застосовувати засоби тиску. З ранку до вечора він був під наглядом. Кожен його крок критикували.
“Чи міг би ти бігти швидше, кандидате?”
“Ти надто нетямущий, щоб виконувати інструкції!”
“Ти завжди їси, як свиня?”
“У тебе нема хребта?”
“Хочеш, щоб мама тобі допомогла?”
“Біжи довкола будинку ще раз, кандидате, – можливо, ти навчишся піднімати ноги!”
Упевненість у власних силах, яку відчував кандидат, швидко танула. Принижений і безпорадний, він був у відчаї, готовий стати дезертиром і, якщо знадобиться, покинути країну, тільки щоб втекти від своїх мучителів.
Поки ми розмовляли, він сказав мені, що ніколи по-справжньому не вірив у Бога і що Біблія ніколи не мала для нього великого значення. Але якщо існує Бог, який може допомогти йому, він був готовий повірити.
Я розповів йому, що говорить Біблія про обставини, в яких він опинився: що Бог має досконалий задум для його життя, що випробування, які йому доводиться долати, є частиною цього задуму, і що Бог послабить напругу і стрес, якщо тільки він віддасть віжки свого життя в Його руки і подякує Йому за все.
Хлопець скривився; на його обличчі і в очах було помітно сліди перевтоми і браку сну.
“Я ніколи раніше не був у такому становищі, – похитав він головою. – Я на краю прірви, а ви тепер кажете мені, що Бог став причиною цієї катастрофи?”
“Скажімо, Бог дозволив їй статися, – відповів я. – Я переконаний, що Він хотів би, щоб ти звернувся до Нього і прийняв Його задум для свого життя, не зазнаючи усіх цих страждань. Але позаяк ти продовжував наполягати, що можеш жити без будь-чиєї допомоги, Бог вибрав найкоротший, найдобріший спосіб показати тобі, як ти потребуєш Його”.
Я звернувся до Другого послання Павла до коринтян, в якому сказано: “Бо не хочемо, браття, щоб не відали ви про нашу скорботу, що в Азії трапилась нам, бо над міру й над силу були ми обтяжені, так що ми не надіялися навіть жити. Та самі ми в собі мали присуд на смерть, щоб нам не покладати надії на себе, а на Бога, що воскрешує мертвих” (2Кор. 1:8-9).
Кандидат виглядав замисленим; він дозволив мені помолитися над ним, хоча й не був упевнений, що з цього буде хоч якась користь.
Я поклав руку на його голову і почав хвалити Бога за ситуацію, просячи дати молодому кандидатові нове розуміння Його любови і турботи про кожну дрібницю його життя. Коли я молився, він почав тремтіти; згодом у нього потекли сльози. Через деякий час він почав голосно сміятися.
“Хвала тобі, Господи! – кричав він. – Дякую тобі, Боже; я бачу Твою турботу; я вірю, що Ти любиш мене”.
Коли він обернувся до мене, його обличчя сяяло.
“Адже Бог привів мене на курси підготовки офіцерів, чи не так? – сказав він. – Він знав, що саме тут я знайду відповідь. Я почуваюся зовсім новою людиною”.
І справді, він нею став. Він прийняв Христа як свого Спасителя і закінчив курси з відмінною репутацією.
Кризовий момент у його житті виявив серйозну тріщину у фундаменті. Коли він висловив подяку Богові за Його руку в цих обставинах, ця тріщина зникла.
Обставини, які руйнують стіни нашої самодостатности, – це приховане Боже благословення. Ми маємо щиро подякувати Богові за них і хвалити Його за кожен удар, який позбавляє нас ілюзій і допомагає впоратися зі складною ситуацією. Що більше ми хвалимо Його, то легшим буде цей перехід. Наша радість зросте, і біль буде майже непомітним. Ми також побачимо, що складність цих обставин тільки допоможе нам усвідомити, що справжня сила і влада – це Христос, який перебуває і росте в нашому єстві.
Кожне випробування, кожне лихо чи нагода для росту вдосконалює нас як носіїв Його любови й сили.