Ось що я думаю: тепер батьки надто охоче готові звинувачувати себе за все, що роблять їхні діти (чи підлітки). Тільки в цьому столітті вони дістали таку схильність. Якщо дитина псувалася сотню років тому, вона лишалася поганою дитиною. Тепер це провина її батьків. Я визнаю, багато матерів і батьків таки нівечать і калічать своїх дітей упродовж цих вразливих років. Я не виправдовую їх. Повірте мені, я знаю, що сьогодні в нашому суспільстві вистачає жахливих батьків, яким діти просто байдужі. Дехто віддає перевагу алкоголю, азартним іграм, педофілії, порнографії або просто звичайному егоїзму. Ця книга не написана для того, щоб заспокоїти їхню вину. Але існують інші, які ревно піклуються про своїх синів і дочок, і вони роблять усе можливе, щоб належно виховати їх. Попри це, коли їхні діти шукають собі гріха та лиха, вгадайте, хто повинен відповідати за них? Поведінка спричинена, чи не так? Вина неминуче повертає в протилежний бік і оселяється в серці батьків.
Особливо мене хвилюють батько й мати, для яких батьківство найважливіше. Їхній первісток зачатий у любові й народжується у великій радості. Упродовж подальших трьох років вони будуть тільки й думати і говорити про нього. Перша усмішка; перше слово; перші уродини; перший крок. Кожен новий щабель – це привід для святкування. Вони купують малюкові триколісний велосипед і навчають пускати повітряного змія. І лікують птаха зі зламаним крилом. Для цього спадкоємця сімейного імени годиться тільки найкраще. Вони купують йому дитячі енциклопедії і вчать співати. Вони показують йому, як треба молитися. Це труд любови, що не знає меж.
Не встигнуть вони й озирнутися, як їхній дорогоцінний хлопчик вже готовий іти в садок. Як летить час! Вони купують йому новий одяг, роблять стрижку і дарують портфелик з песиком Снупі.
– Треба поспішати, – каже мама в перший день школи, – і гляди ж, не запізнися.
Вона переводить його через вулицю і чекає, поки великий жовтий автобус не спиниться на розі. Ось він прибуває і двері відчиняються. Вона ставить дитину на першу сходинку і відходить назад, щоб зробити фото. Двері зачиняються, і автобус далі повільно гуркоче вулицею. Матір дивиться вслід, поки він не зникне з очей, а тоді повертається додому. Вона тихо плаче, переходячи вулицю. Її малюк росте.
Роки минають так хутко, але це щаслива пора. Хлопчик вчиться їздити на велосипеді і вже невдовзі його цілковито захоплюють комахи, змії і павуки. Він пробує свої сили в Малій бейсбольній лізі, і тато відвідує кожну гру. Можна подумати, що це чемпіонат країни! Не існує того, що батько не зробить для свого сина. Хлопець любить свою маму і тата також, хоча завжди має власну думку. Він завжди був трохи самовпевненим і незалежним. Його двоюрідні брати і сестри вважають, що він нечема. Деякі люди в церкві переконані, що він зіпсутий. Батьки заспокоюють себе, що він ще просто незрілий. І всі вони мають рацію.
В одинадцятий і дванадцятий рік напруження в домі зростає, однак великих баталій поки що не було. І раптом лихо стукає у двері. Хлопцеві минає тринадцять, і він разюче змінюється. Буквально за одну ніч він стає непривітним і дразливим. Спалахує щоразу, коли щось сердить його, і це відбувається що кілька днів. Також він уперше ображається на батьків. Сахається щоразу, коли вони торкаються його, і заперечує проти пестливих імен, які вони завжди вживали. Він ненавидить страви своєї матері і скаржиться на те, як вона прасує його сорочки. Це дуже нелегкий рік.
У чотирнадцять він довгими годинами сидить у своїй кімнаті, зачинивши двері. Позаяк життя вдома стало йому нестерпним, у розмовах він починає натякати на втечу. Його батьки вкрай спантеличені. Що вони зробили? Як змінилися? Вони не відчувають жодних змін, однак їхній син, якого вони так люблять, має їх за ворогів. Чому? Вони скривджені і збентежені.
Коли йому вийшло п’ятнадцять, мама якось прибирала в його кімнаті і знайшла дивні цигарки за підпорою для книг.
– Чи це можливо? Чи це таки справді так? О ні! Тільки не наш син!
Тоді вони знаходять пляшку з маленькими червоними таблетками в нижній шухляді столика.
– Де він бере гроші?
Тепер кожен день є черговою пробою для батька й матері. Він не слухає їхніх настанов. Цей юнак, якого вони так плекали, наче звихнувся на тому, щоб вбити себе ще замолоду. Він повертається додому в будь-яку пору ночі, тхнучи димом і алкоголем. Якщо вони вимагають пояснень, він спалахує.
– Дайте мені спокій! – кричить він.
Вони не знаходять собі місця. Тато дзвонить у заклади в справах неповнолітніх.
– Я просто не можу контролювати його, – каже він.
– Вибачте, – відповідає працівник, – ми нічого не можемо вдіяти, поки він не вчинить серйозний злочин. І навіть у такому разі ми не станемо у великій пригоді. Зараз стільки…
У шістнадцять хлопець купує собі автомобіль. Тепер він насправді вільний. Старі рідко бачать його. Він провалює чотири іспити і кидає школу після року навчання в старших класах. З того моменту і до дев’ятнадцяти років він потрапляє в три автомобільні аварії, дістає сім штрафів за перевищення швидкости і зрештою потрапляє під арешт за водіння в стані алкогольного сп’яніння. Його кидають у тюрму на одну ніч, і матір мало не вмирає з горя. Автомобільний страховий поліс батька негайно скасовують.
Тепер, у двадцять років він живе з дівчиною, з якою не одружений. Минулого року вона мала аборт і тепер знову завагітніла. Вони без упину сваряться через гроші. Він жодного разу не затримувався на роботі довше, ніж на три місяці, і вони виживають завдяки продовольчим талонам і державній допомозі. Друг розповідає батькам, що його син тепер нюхає кокаїн.
І найболіснішим для батька й матері стало його відречення від віри. Він каже, що ненавидить їхню релігію і ніколи не визнавав жодного її слова.
– Ви можете вірити у все, що хочете, – глузує він, – але не агітуйте мене. Тривала, невідступна депресія огортає їхню оселю густою, чорною хмарою.
Чи цей моторошний сценарій насправді трапляється в міцних, надійних, сповнених любови християнських сім’ях? Так, час від часу. І якщо це лихо прийшло до вас і вашої сім’ї, то це наслідок епідемії, що вразила цілий світ. Я відчуваю глибоке співчуття до батьків, які пережили це. Серед них матір трьох дорослих дочок, яка нещодавно написала мені.
«Дорогий докторе Добсоне:
Ваше радіоінтерв’ю з доктором Джоном Байтом було таким корисним. Я вже читала його книжку «Стражденні батьки», і воно також стало мені в пригоді (До речі, я дуже раджу цю книжку своїм читачам).
Ми маємо трьох дочок, віком 20, 23 і 24 роки, і виховували їх так добре, як тільки могли. Я читала Кеслера і Тробіша. Я старалася якомога більше, щоб подати добрий приклад і дотримуватися християнських принципів. Я годинами намагалася показати їм, що кожну з них безмежно люблю і ціную. Я хотіла їм дати простір для розвитку особистости, і ми обоє тішилися, спостерігаючи, як вони дорослішають. У своєму запалі ми ніколи навіть не купували телевізора!!!
Результати: ми маємо двох дочок, про яких тільки можна мріяти, і одну, яка зрадила всі наші сподівання. Наша найстарша дочка закінчила коледж, має добру роботу, любить своє християнське життя і дарує втіху всім довкола.
Третя дочка стала причиною невимовного смутку і турботи, і зрештою в 18 років втекла зі своїм 29-річним, тричі одруженим колишнім в’язнем (який досі одружений з жінкою №3). Три тижні я приголомшена сиділа за кухонним столом цілими днями.
Я не знаю будь-кого, хто міг би витерпіти стільки болю і лишитися живим. Спершу я думала, що накладу на себе руки. Тоді я уявляла собі, як ходитиму усюди зі словами «невдаха», витавруваними на лобі. Ми з чоловіком довго дискутували про те, чи зобов’язані покинути церкву і відмовитися від служіння іншим через свою невдачу. Ця подія похитнула наше подружжя до самих основ. Ми відчули, наче 26 років пропали без сліду. Нам було так ніяково зустрічатися з людьми, які знали, що трапилося. І ще гірше було зустрітися з людьми, які не знали, тому що вони могли спитати, де наші дівчата. Я воліла би цілковито ігнорувати людей, щоб у них не було нагоди поставити це питання.
Я поскаржилася Богові, що «Він допустив це». Багато тижнів я міркувала про те, щоб відмовитися від християнського життя. З другого боку, я не можу дочекатися церковної служби і біблійних студій, знаючи, що знайду там допомогу. Врешті-решт я дійшла до тієї межі, коли мені довелося визнати перед Богом, що мушу залишитися з Ним, тому що тільки Він має слова вічного життя, але місяцями я ледве могла молитися, тому що моє серце перетворилося на камінь.
З того часу минуло майже цілих два роки. Ми врешті-решт дізналися, де вона тепер, і цього тижня вона навіть вирішила написати нам листа. У церкві є особлива група батьків, які утворили мовчазне братство, тому що діти розбили їм серця. Поки інші батьки невимушено діляться своїми думками, решта мовчазливо сидить, знемагаючи від болю в серці.
Я кажу вам, докторе Добсон, що було б легше поховати своїх дітей, ніж бачити, як вони використовують своє тіло для таких ганебних цілей – тіло, яке ми з такою любов’ю мили, перев’язували, одягали, годували доброю їжею і вітамінами, берегли від небезпек на озері та на дорозі – використовують своє життя, щоб сприяти справі сатани. Я щиро надіюся, що ви ніколи не почуєте, як дитина каже вам: «Я ненавиджу тебе. Ти зруйнувала моє життя, і я більше ніколи не хочу тебе бачити», – а потім спокійно пішла.
Я хочу вам сказати дещо інше про несподіваний вплив, який це мало на нашу сім’ю. Наша найстарша дочка каже: «Я ніколи не матиму дітей». Батьки тратять роки, дбаючи про своїх дітей, але раптом у чотирнадцять років вони стають для них найгіршими ворогами. Я не спроможна примиритися з цим.
Я могла би розповідати і далі, але думаю, що ви зрозуміли мене, як тільки це може зрозуміти людина, що не пережила цього сама.
Нехай Бог благословить вас. Продовжуйте свою добру працю.
З повагою, Мері Еліс».
Ця мати каже правду. Мені не доводилося пережити той біль, який вона описує, за що я вдячний. Але я думаю, що розумію його. Я спостерігав ту саму травму в сотнях сімей. Це один з найбільш спустошливих досвідів у житті. Знайомі мені батьки, що мають справу з підлітковим чи післяпідлітковим бунтом, здебільшого реагують саме так, як Мері Еліс. Вони звинувачують себе. Зауважте, що вона поводилася так, наче слово «невдача» витавруване на її лобі. Вона відчула таке приниження, що навіть замислила самогубство. Вони з чоловіком думали про те, щоби покинути церкву, позаяк не вважали себе гідними християнами. Це слова пригнічених виною батьків, які повірили у велику брехню. В їхній душі засіла думка, що саме вони знищили свою безцінну дочку. На їхнє переконання, навіть Бог не може простити такого великого гріха.
Вина – це одна з найболісніших емоцій, притаманних людині. Инколи вона виправдана і відображає невдоволення Самого Бога. У такому разі вона може бути прощена і забута. В інших випадках ми самі створюємо її. Здається, що Мері Еліс та її чоловік стали жертвами цього добровільного самоосудження разом з тисячами інших батьків. Як і автор попереднього листа, ця матір і її чоловік виховували трьох дівчат, застосовуючи ту саму філософію і методику. Якщо вони настільки жахливі батьки, то чому дві доньки виявилися такими добрими? Я переконаний, що величезні відмінності між цими трьома дівчатами легше пояснити їхнім власним вибором і темпераментом, ніж успіхами і невдачами їхніх батьків. Попри це, Мері Еліс відчувала цілковиту відповідальність за лихо, яке спіткало її дочку. Це несправедливо. Але саме такими створені матері.
Ця схильність брати на себе відповідальність за всі вчинки підлітків і дорослих дітей не тільки походить з безглуздої психологічної теорії (детермінізм), але й відображає наші батьківські слабкості. Ми знаємо про свої вади. Ми знаємо, як часто зазнаємо невдач. Навіть за ідеальних обставин нам доводиться час від часу вгадувати, як правильно поводитися з дітьми. І в наших міркуваннях трапляються помилки. Згодом нагадує про себе егоїзм, і ми робимо й говоримо речі, які годі коли-небудь виправити. Усі ці недоліки помножуються ще в десяток разів, коли погіршується поведінка сина чи дочки.