Сміх – запорука виживання в особливо стресові роки виховання дитини. Якщо ви здатні знайти радісні аспекти свого завдання, то зможете впоратися і з важкими. Майже щодня я дістаю звістки від матерів, які згідні з цим. Вони використовують баласт гумору, щоб не перекинувся їхній човен. Також вони діляться зі мною чудовими історіями.
Одну з моїх улюблених прислала матір двох малих дітей. Ось що вона написала мені:
«Дорогий докторе Добсоне:
Кілька місяців тому я кілька разів телефонувала з вітальні, де тихо гралися моя трирічна дочка Адріяна і п’ятимісячний син Натан. Натан любить Адріяну, яка від самого його народження вчилася лагідно піклуватися про нього.
Раптом я усвідомила, що діти зникли з очей. Запанікувавши, відразу поклала слухавку і пішла шукати пропажу. В найдальшому кутку коридору я почула дітей, що весело бавилися в кімнаті Адріяни.
Заспокоївшись, я роздратовано закричала: «Адріяно, ти знаєш, що тобі заборонено носити Натана! Він надто малий, і ти можеш поранити його, якщо він упаде!»
Ошелешена, вона відповіла: «Я не носила його, мамусю».
Знаючи, що мій син не вміє повзати, я з підозрою запитала: «Гаразд, а як же він опинився аж у твоїй кімнаті?»
Впевнена в тому, що я похвалю її за послух, вона відповіла усміхнено: «Я перекотила його!»
Він ще живий і чудово подружився з нею».
Чи можете ви уявити, як себе почувала ця дитина під час подорожі коридором? Б’юся об заклад, що стіни і стеля ще досі крутяться в неї перед очима! Однак, він не скаржився, а тому, гадаю, йому сподобалася ця пригода. Ще одна матір розповіла мені історію про свою трирічну доньку, яка нещодавно дізналася, що Ісус прийде й оселиться в серцях тих, хто запрошує Його. Засвоїти цю ідею малій дитині вкрай важко, і ця дівчинка не зовсім добре зрозуміла її. Трохи згодом, їдучи разом з матір’ю в машині, трирічна дівчинка раптом приклала вухо до материнських грудей.
– Що ти робиш? – спитала мама.
– Я слухаю Ісуса у твоєму серці, – відповіла дитина. Жінка дозволила дівчинці послухати кілька секунд, – гаразд, і що ж ти почула? – спитала тоді.
– Мені почулося, що Він готує каву, – відповіла дитина. Хто, як не мала дитина, міг би дійти до такого унікального і чудесного висновку? Якщо ви живете чи працюєте поряд з дітьми, вам доведеться тільки прислухатися. Вони виповнять ваш світ веселістю. Але й також позбавлять вас спокою майже на цілий час. Я дізнався про це ще за кілька років до того, як став батьком. Фаховий вишкіл в Університеті Південної Каліфорнії передбачав, щоб я викладав у початковій школі два роки. То були найбільш інформативні роки мого життя, коли я дуже багато дізнався про дітей. То був обряд посвячення вогнем.
Деякі дні були важчі за інші, як той ранок, коли хлопчині на ім’я Томас раптом стало зле. Він виблював свій сніданок «омлет з тридцяти семи яєць», цілком несподівано і для інших учнів, і для мене. Я досі пригадую переполошених шестикласників, які перелазили через парти й стільці, щоб втекти від вулканічних вивержень Томаса. Вони стояли під стінами класу, тримаючи кожен себе за горло, з якого виривалося голосне «фуууууу!» Один з них так промовисто висловлював свою огиду, що його товариш нагадав: «Я не балакав би надто багато, Норберте. Ти це зробив минулого року!»
То був непростий ранок для молодого вчителя. Дзвінок на обід врятував мене, і, втративши апетит, я вийшов надвір, щоб наглядати за учнями на ігровому майданчику. Позаяк я не виростав у Каліфорнії, мене зацікавив спортивний снаряд, який називався «тетербол». Поки я стояв, спостерігаючи, як двоє хлопців запекло змагалися один з одним, мила шестикласниця Доріс підійшла до мене. Вона відразу запитала: «Хочете зіграти?»
– Звісно, – відповів я, але це була помилка.
Дванадцятирічна Доріс була фанатом тетерболу! Мені було 25, і я не міг збагнути суті гри. Мотузка змінювала траєкторію м’яча, а я дико вимахував руками в повітрі. Мої учні зібралися навколо, і мене пройняв сором за таку гру. Попри те, що я мав 6 футів 2 дюйми зросту і нахвалявся своїми спортивними здібностями, на мене чекала болісна поразка від малої дівчинки. І тоді це сталося.
Доріс вирішила піти ва-банк. Вона шпурнула м’яча щосили і запустила його просто в мій ніс. Я навіть не встиг побачити його. Світ закрутився в мене перед очима і ніс почав вібрувати, наче камертон. Мені справді здалося, що я вмираю. З очей потекли сльози, а в голові гуло, наче у вулику. І що я міг вдіяти? Двадцять дітей бачили, як Доріс перемагала мене, і я навіть не міг показати, яким дошкульним був цей удар. Тому я продовжив гру, хоча вже не бачив м’яча. Це просто диво, що Доріс не вдарила мене ще раз.
Дякувати Богові, задзвонив обідній дзвоник. Я повертався в клас, відчуваючи, як кров пульсує в моєму носі, і вирішив більше ніколи-ніколи не приймати викликів від дівчаток вагою 75 фунтів. Вони небезпечні.