П. Розповідаючи про подружні пари, які надто пильно ставляться до своїх обов’язків, ви застерігали, щоб не братися за надто багато речей надто скоро. Я не хочу припускатися цієї помилки, але сподіваюся одружитися і вступити в аспірантуру. Чи не могли б ви докладніше розповісти про поради, які хотіли б запропонувати людям на взір мене?
В. Здається, що ще вчора мені довелося стикатися з подібними питаннями у власному житті. Я навчався на третьому курсі коледжу і сподівався здобути докторський ступінь, одружитися, мати дітей і придбати дім, і заробляти на життя впродовж наступних кількох років. Будучи молодим, я вважав, що не існує вершин, якої не міг би досягти. Але тоді моя тітка, Лела Лондон, одного дня почула християнського психолога Клайда Наррамора, і він запропонував поспілкуватися з перспективним студентом, який хотів би працювати в царині психічного здоров’я.
– Нам потрібні християни для цієї праці, – сказав він, – і я допоможу тим, хто зацікавиться.
Я зателефонував доктору Наррімору за кілька днів і він ласкаво погодився зустрітися зі мною. Цей заклопотаний чоловік присвятив мені дві години часу у вітальні своєї оселі. Навіть тридцять років потому я пригадую його слова. Між іншим, він попередив мене, щоб я не одружувався надто швидко, якщо хочу закінчити школу і стати психологом з практикою.
Він сказав: «Дитина з’явиться так скоро, що не встигнеш і оком змигнути, і ти опинишся під важким фінансовим пресом. Через це тобі захочеться покинути навчання. Ти сидітимеш ночами, піклуючись про хвору дитину, і платитимеш приблизно 300 доларів за звичайні медичні послуги. Твоя дружина розчарується, і ти відчуєш спокусу відмовитися від своїх мрій. Не одягай на себе цих пут».
Я послухав поради доктора Наррамора і одружився з Ширлі тільки в 24 роки, коли вже майже закінчив магістерський ступінь. І тоді ми відклали народження першої дитини на більш ніж п’ять років, поки я писав докторську дисертацію. Це був мудрий вибір, хоча тепер я потрапив у Книгу рекордів Гіннеса як «найстарший живий батько підлітка». Життя – це компроміс, як то кажуть.
Хоча доктор Наррамор не говорив цього, я запевняю вас, що подружніх проблем годі уникнути, коли в перші роки спільного життя пари покладають на себе надто багато обов’язків. Тісний зв’язок, що має з’явитися в перше десятиліття, вимагає спільного часу – якого у вас не буде, якщо його поглинатиме щось інше. Я раджу вам не відмовлятися від своїх мрій, але розтягти на довше їхнє здійснення. Успіх зачекає, а щаслива сім’я – ні. Досягнувши першого і втративши останнє, ви лише змарнуєте свої зусилля, у найкращому разі.
Дозвольте мені проілюструвати цю думку. Я прочитав статтю в «Лос-Анджелес Таймс» про чоловіка на ім’я Дж. Р. Баффінґтон. Метою його життя було виростити лимони рекордного розміру на власному подвір’ї. Він винайшов формулу, щоб досягти цього. Чоловік підживляв лимонне дерево попелом зі свого коминка, послідом кроликів та кіз, кількома заржавілими цвяхами і щедро поливав його водою. Тої весни миршаве дерево вродило два гігантські лимони, один з яких важив п’ять фунтів. Однак всі інші лимони на дереві були зів’ялі та хворі. Пан Баффінгтон досі працює над своєю формулою.
Чи не так буває в житті? Великі інвестиції в один почин часто позбавляють інших потенціялу. Я волію мати дерево, вкрите соковитими лимонами, ніж рекордний, але мізерний урожай, чи не так? Треба зважати на баланс. Це основа успішного життя… і батьківства.
Не опускайте рук, пане Баффінґтон. Може варто спробувати солодець?
П. Мій трирічний син дуже невиховано поводиться щоразу, коли ми відвідуємо торговий центр чи ресторан. Він ніби знає, що ми не будемо карати його перед іншими. Як впоратися з такою тактикою?
В. Кажуть, що єнот зазвичай убиває собаку, якщо наздоганяє його в озері чи річці. Він просто тягне собаку під воду, поки той не втопиться. Більшість інших звірів також воліють битися на території, вигідній їм. Так само з дітьми. Шукаючи нагоди для сутички з татом чи мамою, вони зазвичай починають її в людному місці, такому як супермаркет чи церковний передпокій. Вони досить розумні і знають, що так поводитися набагато «безпечніше» перед іншими людьми. Удома вони ніколи не спробують так неввічливо розмовляти чи хапати цукерки. Так само найуспішніші полководці зазвичай дивують ворога на територіях, вигідних для їхніх військ. Громадські заклади є чудовим плацдармом для бешкетного дошкільняти.
Можливо, ви один з тих батьків, які потрапили в цю пастку. Воліючи відмовитися від покарань у публічних місцях, ви створили «святині», де старі правила вже не діють. Ваш вольовий син чи дочка обов’язково будуть нахабно й неввічливо поводитися в цих нейтральних зонах. Щось у душі важкої дитини просто змушує її «випробовувати межі» в ситуаціях, де рішучість дорослих підлягає сумніву. Тому я раджу, щоб ви нагадали основні правила, перш ніж заходити на публічну територію, підкресливши таким чином, що вони далі чинні. Якщо дитина все-таки поводиться погано, просто поведіть її в авто чи за ріг і зробіть те саме, що й удома. Її поведінка на людях значно покращиться.
П. Мені потрібна порада щодо невеликої проблеми, яка виникла в нас. Тім, мій шестирічний син, любить вживати смішні імена, коли говорить зі мною і моїм чоловіком. Минулого тижня він називав мене «Ти великий Хотдог». Доти ми були вже «Опудалом» і «Лосем» (після того як він вивчив у школі літеру «Л» у слові «лось»).
Я знаю, це дурощі і невелика проблема, але ці пустощі вже починають набридати нам. Так триває вже цілий рік. Як можна змусити його звертатися до нас з більшою повагою і називати мамою чи татом, а не Хотдогом і Лосем?
Дякую за вашу пораду.
В. Тут ми маємо приклад досить класичного змагання за владу, дуже подібного до того, про яке йшла мова раніше. І всупереч тому, що ви сказали, це не така вже й дрібниця. За інших обставин це невелика біда, коли дитина називає грайливим ім’ям своїх батьків. Але видається, що в цьому випадку це не зовсім так. Радше, вольовий Тім далі робить те, що дратує вас з чоловіком, добре все розуміючи, однак ви не здатні його зупинити. У цьому проблема. Уже цілий рік він використовує гумор, щоби виявити свою непокору. Настав час сісти поряд з малим Тімоті і поговорити з ним. Скажіть йому, що він неповажно до вас ставиться, і що наступного разу буде покараний, коли назве якимось іменем вас чи свого тата. Тоді ви маєте приготуватися виконати свою обіцянку, тому що він далі буде змагатися з вами, доки це йому весело. З такого тіста він виліплений. Якщо належної реакції не буде, то образи, імовірно, стануть ще відвертішими. Потурання для вольової дитини – це запрошення до війни.
Ніколи не забувайте цього факту: класична вольова дитина жадає влади вже з ясельного віку і навіть раніше. Позаяк мама – це найближчий дорослий, що тримає віжки в руках, вона докучатиме їй, поки не сяде на свого воза. Я пригадую матір, яка розповідала мені про суперечку зі своєю чотирирічною донею. Дитина наполягала, а матері було важко настоювати на своєму.
– Дженні, – сказала мама, – ти просто мусиш виконувати те, що я тобі кажу. Я керую тут. Бог дав мені обов’язок головувати над тобою, і саме це я маю намір робити!
– Скільки часу так ще триватиме? – подумавши хвилинку, запитала Дженні.
Хіба це не чудова ілюстрація того, про що ми говоримо? Уже в чотири роки ця дитина передчувала день свободи, коли ніхто не наказуватиме їй, що робити. Щось глибоке в її дусі прагнуло влади. Зверніть увагу на таке саме явище в житті вашої дитини. Якщо вона твердий горішок, то це скоро виявиться.
П. Ви пояснили небезпеки влади і для дітей, і для дорослих. Але ж цілковите безсилля – це також не велика чеснота, чи не так? Що стається з такою особою яка не матиме впливу чи довіри в сучасному суспільстві?
В. Ви поставили проникливе запитання. Ми маємо підстави тривожитися за тих, хто були позбавлені нині будь-якої соціяльної влади. Старі, каліки, нужденні, бездомні, хворі, помираючі часто належать до них.
Мій батько дав мені змогу побачити їхній жахливий стан наприкінці свого життя. Я ніколи не забуду, як відвідав його в лікарні останнього разу після важкого серцевого нападу. Я прилетів з Цинциннаті того вечора і помчав до його ліжка. Я сидів біля нього до пізньої ночі і говорив про обставини, в яких він опинився. Він поринув у роздуми. Тато сказав мені, що медичні працівники дуже добре піклувалися про нього, але все ж в їхній поведінці відчувалася зневага. Він не гнівався і не просив мене заступитися за нього. Не це йому було потрібно. Просто одне спостереження стривожило його. Він сказав, що молоді лікарі і сестри ставилися до нього так, наче він був старий. Тоді йому було лише 66 років, і він далі виконував обов’язки професора коледжу. Він був дуже енергійною людиною, поки гострий ніж часу не виконав свою підступну роботу. Тепер його життя хутко ішло до кінця, і виглядало, що він розуміє це.
Тоді він сказав: «За ці минулі кілька днів я відчув, що таке цілковите безсилля старости – коли ти цілковито залежиш від того, хто не цінує тебе як особистість. Уперше я розумію зневагу, з якою пов’язане старіння в нашій країні. Це дуже лякає».
Мільйони старших людей добре знають, що саме намагався сказати мій тато. Бути безсилим важко, навіть якщо вас огортають любов’ю й прихильністю. Залежність жахлива, коли вона оточена неповагою. Я думаю, що саме тому Ісус пройшов допомагати зневаженим – пораненим, кульгавим і недужим. Він торкнувся прокаженого, до якого ніхто не наближався роками. І Він сказав Своїм учням: «Лікаря не потребують здорові, а слабі» (Мр. 2:17). Він попередив нас усіх: «Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мт. 25:40). Яке неймовірне співчуття Він мав до тих, хто страждав: безсилих людей цього світу. Я хотів би всім їм вказати на Нього. Він друг, що вірніший від брата.