Більшість батьків у нашому суспільстві розуміють цей натяк не настільки швидко. Я переконаний, що батьки і матері в Північній Америці одні з найкращих у світі. Ми щиро дбаємо про своїх дітей і готові на все, щоб заспокоїти їхні потреби. Однак, ми одні з найгірших, коли мусимо відпускати дорослих синів і доньок. Насправді, ці дві риси пов’язані. Та сама небайдужа постава, яка спонукає нас до успіху, коли діти малі (посвята, любов, турбота, співчуття), також змушує нас міцно тримати їх, коли вони виростуть. Визнаю, що ця проблема була актуальною і для мене. Я усвідомлював важливість самостійности, перш ніж діти народилися. Я багато писав на цю тему, поки вони були ще малі, і підготував серію фільмів, де були сформульовані всі правильні принципи. Але коли настав час розкрити долоню і відпустити птахів, мені було невимовно важко!
Чому? Скажімо, страх був однією з причин такого небажання. Ми багато років жили в Лос-Анджелесі, де дивні люди чинять чудернацькі речі кожного дня в році. Наприклад, одного пізнього вечора на нашу дочку націлили пістолет у містечку Каліфорнійського університету. Нападник наказав Данаї не рухатися і не галасувати. Вона подумала, що її шанси на життя будуть вищі, якщо вона відразу виявить непокору, а не послух. І вона втекла. Чоловік не стріляв у неї, дякувати Богові. Хтозна, що він мав на думці?
За кілька днів, коли мій син переходив зі своїм велосипедом через жваву вулицю поблизу нашого будинку, чоловік у спортивному авто повертав на високій швидкості. Сліди від шин пізніше показали, що він їхав понад 80 миль за годину. Раян побачив, що його вдарять, перестрибнув через поруччя і спробував відповзти в безпечне місце. Машина дико загальмувала і понеслася до нашого сина. Мабуть, водій був на РСР чи кокаїні. Тисячі наркозалежних живуть у Лос-Анджелесі, і невинні люди стають їхніми жертвами щодня.
Через такі ситуації, коли мої діти опинялися на краю смерти, страх змушує мене зібрати їх навколо себе і ніколи більше не наражати на ризик. Звісно, це неможливо, і було б немудро, навіть якби вони погодилися б на це. Саме життя – це ризик, і батьки мусять дозволяти дітям самим зазнавати невеликої небезпеки. Попри це, коли Даная чи Раян, погостювавши в нас, покидають нашу оселю в авто, мені кортить сказати: «Пам’ятайте про правила безпеки!»
Які ви маєте підстави обмежувати свободу своїх дорослих чи майже дорослих дітей? У деяких випадках, якщо бути чесними, ми потребуємо їх надто сильно, щоби відпустити. Вони стали продовженням нас самих, і наше «я» нерозривно пов’язане з їхнім. Тому ми не тільки прагнемо тримати їх біля себе, але й хочемо маніпулювати ними, щоби зберегти свою владу. Як описано в розділі 7, ми використовуємо вину, підкуп, погрози, залякування, страх, щоби обмежити їхню свободу. І, як це не сумно, перемагаючи в цій грі, ми разом з нашими нащадками приречені на поразку.
Багато з листів, що їх ми отримали у відповідь на наше опитування, написали молоді дорослі, які ще не вирвалися на свободу. Деякі історії, які вони розповідали нам, були просто неймовірними для країни, яка юридично емансипує своїх дітей у такому юному віці. Розгляньте такий уривок листа молодої леді з дуже ревнивими батьками:
«Мені двадцять три роки, і я найстарша з трьох дітей. Мої батьки досі схильні до надмірної опіки. Вони не відпускають мене. Я маю кар’єру і дуже стабільну роботу, але вони не дозволяються мені переселитися. Вони досі намагаються карати мене ременем і примушують приходити додому до десятої вечора. Навіть, якщо я маю справи в церкві, то все одно мушу повернутися до десятої. Коли я хочу виїхати за межі міста і повернутися вчасно не встигаю, то мені не дозволяють іти. Я маю високі християнські моральні стандарти, і батьки довіряють мені, але вони просто надто сильно піклуються про мене»
Чи можете ви уявити, як ці батьки дають шльопанців цій 23-річній жінці за дрібні порушення й непослух? Хоча я не знаю дівчини чи її батьків, видається, що вони мають класичну проблему залежности, яка зазвичай трапляється з дуже згідливою дитиною. Жодна сильна особа, сповнена самоповаги, не буде поблажливо ставитися до такої зверхности і неповаги. Згідлива дівчина може водночас виношувати глибоку кривду.
У певному сенсі ця 23-річна дівчина однаково відповідальна за брак свободи. Вона дозволила батькам ставитися до себе як до дитини. У посланні до Коринтян сказано: «Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче» (1Кор. 13:11). Хіба це не найвищий вияв дитячої поведінки, коли двадцятилітня жінка приймає побої за те, що прийшла додому після десятої вечора? Звісно, я переконаний, що молоді дорослі мають далі прислухатися до мудрих слів своїх батьків і ставитися до них з повагою. Однак, взаємини мають змінитися, коли юність закінчиться. І якщо батьки не захочуть чи не зможуть здійснити цієї трансформації, то син чи дочка цілком виправдано зможе наполягати, щоби це сталося. Бо згідливій дитині вирватися на волю неймовірно важко!
Батьки, які відмовляються відпускати дітей, часто змушують синів чи дочок вибирати між двома поганими альтернативами. Перша полягає в тому, щоби прийняти їхню зверхність і маніпулювання. Саме це зробила двадцятирічна дочка. Інстинктивно вона знала, що її батьки помилялися, але їй бракувало відваги сказати їм це. Тому вона залишилася під їхньою владною парасолькою на кілька років довше, ніж треба. Вона нагадувала ненароджене немовля на десятому чи одинадцятому місяці вагітности. І хоча материнська утроба безпечна й тепла, воно не зможе рости далі, якщо не переросте біль і приниження від дітонародження. Вона вже дуже запізнилася з «пологами» для можливостей та обов’язків дорослого життя.
І я хочу ще раз повторити, що саме дуже згідлива дитина часто поступається перед тиранією залякування. Деякі лишаються замкнутими на сорок років та більше. Навіть якщо вони одружуються, їм все одно добровільно не дають свободи, готуючи ґрунт для довготривалих проблем у стосунках подружньої пари з батьками.
Друга альтернатива – вибухнути, наче жерло гірського вулкана. Гаряча лава пожирає все на своєму шляху. Великий гнів та образа характеризують взаємини батька й дитини роками, залишаючи шрами й рани на обох поколіннях. Вольова дитина зазвичай вирішує саме так реагувати на зверхність батьків. Вона не бажає, щоби будь-хто обмежував її, але під час цього процесу звільнення вона втрачає підтримку і дружбу сім’ї, які їй потрібні.