Ось лист, написаний сину Раяну того дня, коли він пішов вчитися в коледж. Це, можливо, пов’язане з чи не найважливішим моментом, про які я говорив. У цьому листі є все, що я зрозумів із роками, і як би було добре, коли б я помітив подібне в молодості.
«Двадцять три важливі роки минули від ранку 6 жовтня 1965 року, коли на світ з’явилася наша перша дитина. Миттєва та нераціональна любов виникла того дня між новим татом та його немовлятком – дочкою Даною-Анною, яка зайняла перше місце в домі Добсона. Як я люблю цю маленьку дівчинку! Кожного ранку вона плакала в дверях, коли я ішов працювати, і кожного вечора радо мене зустрічала наприкінці робочого дня. Можна було подумати, що ми не бачилися пару місяців. Чи міг я любити іншу дитину так само? Я сумнівався в цьому.
Тоді п’ять років по тому маленький хлопчик Джеймс Раян з’явився на світ, і все повторилося. Він був моїм хлопчиком – єдиним сином, якого я мав честь виховувати. Це неймовірна радість бачити, як він росте, розвивається та вчиться. Я пишався бути його батьком, хотів, щоб він мені довіряв. Коли син був маленьким, я вкладав його спати кожного вечора, ми сміялися, бавилися та розмовляли з Ісусом. Я розкладав у цілому домі іграшки-тваринки його сестри, потім ми вимикали світло і полювали на них із ліхтарями та іграшковими рушницями. Він ніколи не втомлювався від цієї простої гри. Але час для забав минув.
Сьогоднішній день – офіційний початок «спустошення нашого сімейного гнізда» для Ширлі та мене. Дана рік тому закінчила коледж та будує своє щасливе життя. Було важко, коли вона в 1983 році залишила батьківський дім, але заспокоювало те, що Раян залишиться вдома ще на шість років. Як швидко минули всі ці місяці, і сьогодні формально ми вже не батьки. Ми відвезли Раяна в аеропорт, і він вирушив до Колорадо брати участь у літній п’ятитижневій програмі. Потім у серпні він почне навчатися в коледжі в Мідвесті. Хоча син періодично приїжджатиме, наші стосунки не будуть такими самими. Можливо, вони стануть кращими, але однозначно відрізнятимуться. А мені ніколи не подобалися безповоротні зміни.
Я знав про настання цього моменту, і, хоча допомагав іншим впоратися з усім, визнаю: мені було боляче, що Раян покидає батьківський дім. Два останні тижні ми прибирали не потрібні речі в його кімнаті. Раян любить збирати те, що нікому вже не придасться: старі вуличні знаки, поламані машинки, а найбільше вудки для риболовлі. Вся сім’я наполегливо працювала, занурившись у безлад його кімнати. Врешті вчора Ширлі та Раян допакували решту коробок та випорожнили останню шухляду. Роботу закінчено. Валізи спаковано. Наш син готовий до від’їзду.
Близько півночі Раян прийшов до мене в кабінет, і ми проговорили до ранку. Він завжди любив поспілкуватися ввечері. Я не розкрию зміст розмови. Це надто особисто, щоб ділитися. Скажу єдине: ранок настав дуже швидко, і ми поїхали в аеропорт. Я прямував дорогою, раптом стало дуже сумно. Я думав, що не зможу витримати прощання. Не тому, що я боявся чи не був готовим до сюрпризів майбутнього. Ні, я сумував за минулим – тим чудовим періодом у моєму житті, коли діти були менші та їхні голоси лунали в домі. Я не зміг стримати сльози під час прощання в аеропорту. Потім Ширлі та я самі поїхали додому, де улюблені син та дочка виросли від немовляток до дорослих.
Будинок, який ми залишили в поспіху, став зовсім іншим. Він став монастирем – моргом – музеєм. Нас оглушувала тиша. Все в домі нагадувало про щось. Я зайшов у кімнату Раяна та сів на підлогу біля його ліжка. На цьому місці колись стояло дитяче ліжечко. Незважаючи на те, що минуло багато часу, я все ще бачу його маленьким, який бігає та стрибає мені на руки. Це були щасливі моменти в моєму житті. Я пригадую хлопчика в новенькому ковбойському одязі та з розмальованим пакетом із канапками. Ці образи і досі в пам’яті. Потім переді мною з’явився семирічний хлопчик. Він усміхався, і я зауважив: у нього немає передніх зубів. У його кімнаті жили жуки, жаби та тарантул Пебер. Хлопчик щез, як тільки я хотів його обняти. Тоді незграбний підліток зайшов до кімнати і жбурнув свої книжки на письмовий стіл. Він глянув на мене, немов кажучи: «Припини, тату. Заспокойся!».
Я пам’ятаю, що сказав тоді. Я пам’ятаю, що радив пізніше: «Відкрий своє серце найріднішим, незабаром настане час, коли шини у велосипеді спустяться, скейтборд зламається та лежатиме в гаражі, на гойдалці ніхто не відпочиватиме, а на ліжках ніхто не спатиме. На Різдво біля каміна не висітиме панчоха для подарунків, і в домі буде дуже тихо. Я знав, що цей час настане, і усвідомлював: так повинно бути. Я прийняв це. Я ніколи не хотів втримати наших дітей удома. Але відчуватиму сум, бо найдорожчі хвилини батьківства для мене закінчаться». На жаль, день, якого я так побоювався, настав. Якщо ви вважаєте, що я безнадійно сентиментальний щодо своїх дітей, то маєте рацію. Найбільшою радістю мого життя був привілей виховувати дітей на служіння Господеві. Все ж таки я не очікував такого сильного болю, коли Раян мав залишити батьківський дім. Здавалося, я готовий до цього моменту, але лише зараз усвідомив, наскільки дорогими є для мене люди, яких люблю.
Однак це не просто кінець формального батьківства, що сьогодні перевернуло моє життя. Мені було сумно за людей. Коли Раян сів на літак у Лос-Анджелесі, я знову переконався в недовговічності життя та тимчасовій природі всіх речей. Коли я сидів на підлозі в його кімнаті, то чув не лише голос Раяна, а також голоси матері та батька, які тут сміялися та любили сюди приходити. Їх вже немає серед живих. Ширлі та я колись до них приєднаємося. Хтось раніше, а хтось пізніше. Як сказано в Книзі пісень, ми лише «тимчасово тут». Життя складається з щасливого «привіт» та сумного «до побачення». Немає нічого постійного, навіть у родинному домі. З часом ми повинні попрощатися з тим, що настільки цінне. Так. Я відчув холодний вітерець змін у своєму домі того ранку, і я зрозумів, що це означало.
Якщо б ми розуміли недовговічність життя на землі, то прагнули би вічних істин. Чи наважився би п’ятдесятилітній чоловік на любовну аферу, якби знав, що незабаром стоятиме перед Господом? Чи жінка би ставилася до родичів свого чоловіка неприхильно, чи починала дріб’язкові чвари, якби передчувала близький кінець? Чи жінки та чоловіки би ганялися за багатством чи статусом у суспільстві, якби знали, що незабаром їхні маєтки заберуть? Це ілюзія стабільности, вона спотворює наше сприйняття та впливає на зміни в нашій і без того егоїстичній поведінці. Коли ми розуміємо вічні істини, то хочемо жити з Господом та привести до Нього всіх, кого любимо.
Кожному з своїх читачів я ставлю це важливе запитання. Якби ми розуміли, що діти не відчувають душевної рівноваги – і ми можемо разом жити вічно на небі, лише відкривши їм Христа, – чи ми би змінили своє життя? Чи ми би зігнорували таку чудову можливість та знехтували нею, якби розуміли велику відповідальність? Думаю, ні. Я молюся, щоб ви думали так само.
Я закликаю матерів та батьків маленьких дітей звертатися до вічних істин щодня. Не лякайтеся відповідальности батьківства. Так, це виснажливе і важке завдання, і моменти відчаю є неминучими. Але прошу: не зупиняйтеся. Встаньте на коліна перед Господом та просіть у Нього сили та розуму. Довершіть те, до чого Він вас покликав! У житті немає важливішого завдання, і ви зрозумієте завдання чіткіше, коли стикнетеся з актуальним для нас із Ширлі періодом. Невдовзі і ви, обіймаючи своїх дітей, будете прощатися з ними та повертатись у пустий дім. Так влаштоване життя.
Нехай Бог благословить вас. Я люблю вас в ім’я Христа.»