7 Ви зазначили, що у вашій родині померло сім людей впродовж вісімнадцяти місяців. Ми також втратили близьких людей. Дружина померла, коли діти мали п’ять, вісім та дев’ять років. Тоді мені важко було пояснити причину смерти мами. Чи можете порадити, як допомогти дітям пережити втрату – особливо, коли вона стосується найближчих членів сім’ї?
Декілька років тому я опинився на похороні, і це був цвинтар Інглевуда в Каліфорнії. Там я побачив чудову брошурку директора похоронного бюро Джона М. Мак-Кінлі «Якщо це станеться з вашою дитиною». До написання книжечки пан Мак-Кінлі працював у цій сфері п’ятнадцять років. Він дав мені дозвіл використати зміст брошури як відповідь на ваше запитання.
«Я знав батьків Томі, вони жили неподалік мене, і ми відвідували одну церкву. Томі був особливою, найжвавішою, найщасливішою п’ятирічною дитиною з усіх, кого я колись знав. Я був шокованим, коли його мати стала моєю клієнткою після смерти чоловіка.
Як лікар повинен побудувати емоційний бар’єр для захисту від страждань своїх пацієнтів, так само директор похоронного бюро має навчитися відмежовуватися від горя інших. Упродовж багатьох років я стикався з тисячами людей, які зазнали приголомшливих втрат, і якби не ізолював себе від їхніх емоцій, не зміг би працювати. Але мені не вдалося абстрагуватися від історій дітей.
«Не знаю, що б я робила, якби в мене не було Томі, – сказала його мати під час візиту додому того ранку після телефонного дзвінка. Він став справжнім, нехай і маленьким, чоловіком – не плаче і робить все, щоб замінити татка». Це була правда. Томі поводився відповідно до уявлень про справжнього чоловіка, не плакав і робив все, аби замінити батька.
Я знав: це неправильно. Я знав, що повинен їй сказати про це – сказати, що Томі ще не є дорослим чоловіком; що він має право плакати; що йому потрібна підтримка, навіть більша, ніж їй. Але я не психолог, тому і промовчав.
За два роки я побачив Томі знову. Він не виглядав життєрадісним, і навіть мені було зрозуміло: він є емоційно слабкою дитиною. Я впевнений, що проблеми виникли тоді, коли його мати, несвідомо, не дозволила виявити свої негативні пов’язані з горем емоції і зобов’язала до неможливого: «замінити батька».
Я стикався ще з декількома подібними випадками, так само багато чого змушувало здригатися, і мене настільки часто запитували: «Що варто сказати Мері?» (чи Полу, чи Джиму), що врешті я вирішив діяти. Я звернувся до фахівців, до тих, хто знає, як поводитися з дітьми в такі моменти, і попросив їх дати декілька порад для батьків. Я консультувався з декількома психологами, психіятрами та педіятрами, але найбільше з психіятром доктором А. І. Дувалом та дитячим психологом доктором Джеймсом Гарднером. Їхні поради можна узагальнити:
- Коли дитина, як і будь-яка інша людина, переживає велику, глибоку втрату, вона не лише має право плакати, а її потрібно заохотити до цього, доки є бажання. При цьому дитина повинна відчувати підтримку, але не потрібно наказувати: «Не плач».
- Дитина може хотіти плакати впродовж декількох днів чи навіть довшого періоду, аж до декількох місяців; не потрібно нічого робити, щоб стримати сльози, коли в цьому є потреба. Навпаки, потрібно розуміти: тоді добре поплакати, і що це не «по-дитячому», що дитина не є «матусиним синочком» і це не є чимось таким, чого потрібно соромитися.
- Інколи дитині потрібно побути наодинці з горем, і якщо вона хоче поплакати, то варто дати таку можливість. Фізичний контакт та заспокоєння є майже такими ж помічними, як сльози.
- Дитині потрібно сказати правду про те, що після смерти людина більше не повернеться до навколишніх. «Матуся поїхала відпочивати» чи «Татко вирушив у відрядження» лише більше збивають з пантелику і відтягують неминуче. Діти, особливо маленькі, дуже погано відчувають час. Якщо повідомити «Матуся поїхала відпочивати», то вони чекатимуть на повернення сьогодні ввечері чи максимум завтра. І коли настане не одне завтра і ще одне завтра, а нічого не станеться, біль не лише загостриться, а дитина врешті втратить віру в живого батька чи матір та довіру, саме тоді коли вони потрібні найбільше. Дуже важко сказати «ніколи», коли ви знаєте, що це спричинить ще більші сльози, але це найкраще для блага дитини.
- Не обов’язково дитині потрібно пояснювати суть смерти. Це робити дуже боляче. Для п’ятирічної дитини смерть є відсутністю, і пояснення може лише заплутати її. Якщо дитина бачить мертву пташку чи іншу тваринку, це може допомогти вдатися до аналогій із людиною; але дуже важливо, аби дитина прийняла відсутність як таку. Якщо дитину можна підштовхнути до прийняття того факту, що батька, матері, брата чи сестри більше немає і вони ніколи не повернуться, тоді завдяки власним спостереженням та запитанням до інших дитина вибудує своє бачення та розуміння смерти.
- Не потрібно надмірно захищати дитину від розуміння існування та факту смерти. Якщо помирає батько, то потрібно дозволити побачити тіло і, відповідно, зміни, непорушність, відмінність між життєвою силою, яку мав «татко», та цією мертвою маскою, яка зовсім не є «татком».
- Однак дитину потрібно відмежувати від прояву великого горя, наприклад великих груп присутніх на похороні, які плачуть. Найкраще, коли дитина прощається з тілом окремо, ще до похорону.
- Якщо дитина дуже маленька, скажімо, має від двох до п’яти-шести рочків, потрібно дуже обережно пояснювати суть смерти за допомогою термінів, які, хоча і зрозумілі дорослим, у цьому випадку можуть ввести в оману. Наприклад, слова «Мама на небі» матимуть сенс для віруючого батька, що втратив дружину, а п’ятирічна дитина не зрозуміє, чому найближча людина втекла від неї. Тоді «небо» сприймається лише як дуже далеке місце і дитина не розуміє, чому мати там замість того, щоб прийти додому і піклуватися про неї.
- Дитина не тільки плаче, а й відчуває сильну образу, навіть злість на мертвих батька чи матір, брата чи сестру, які «пішли». Такі негативні емоції виникають внаслідок самонавіювання дитини, що від неї втекли. Якщо ці відчуття з’являються, то дитина має право не приховувати їх, так само як і сльози.
- Дуже часто дитина в разі чиєїсь смерти відчуває провину. І якщо була зла на свою сестру і та померла, то дуже ймовірно: дитина звинувачуватиме себе і вважатиме, що її злість вбила родичку. Коли помирає мати, а дитині не кажуть правди про все, вона здатна повірити: саме погана поведінка спричинила такі наслідки. Відчуття провини в маленьких дітей, підкріплене реакцією на смерть, може призвести до нервових зривів, які позначатимуться на цілому житті. Але якщо дозволити поплакати стільки, скільки потрібно, якщо заспокоїти, якщо сказати правду, якщо дати можливість побачити відмінність між життям і смертю, якщо образу та провину сприймати як закономірний вияв емоцій, аналогічно до сліз, відчуття втрати залишиться значним, але дитина це переживе.
В усьому варто шукати позитивне. Смерть можна трактувати як невід’ємну складову людського існування, й рідним стане набагато легше жити з пам’яттю про дорогу людину. Коли початковий біль мине, то вкрай важливо пам’ятати та розповідати історії, які викликають живі спогади про цю людину, та про звички, завдяки яким вона виглядала особливою. Діти дуже тішаться такому, бо у своєму збагаченому уявою світі вони можуть оживити того, кого немає більше поруч. Такі спогади не повертають до негативних емоцій і не загострюють болю. Навпаки, такі спогади допомагають пережити горе».
Поради Мак-Кінлі є чудовими. Однак там немає жодного посилання на християнське джерело, яке подає єдине правильне тлумачення смерти. Я не погоджуюсь із трактуванням Мак-Кінлі про небо з огляду на те, що дитина не здатна зрозуміти це поняття з християнських позицій. Ми можемо пояснити: «Твоєї мами немає зараз, але, дякувати Богу, ми будемо знову разом там». Як приємно згорьованій дитині знати: одного дня сім’я возз’єднається, і найближчі люди вже ніколи більше не розлучаться! Я рекомендую, щоб християни ознайомлювали своїх дітей із поняттям про вічне життя задовго до здатности це розуміти.