Під час наших перших роздумів я говорив, що в питанні віри в Христа ми під багатьма оглядами повернулися до вихідного становища, і що ми повинні вчитися в тодішніх часів, як нам реєвангелізувати світ, який серйозною мірою знову повернувся до поганства. Нам теж треба поставити ті три запитання: яке бачення людини та її нещастя ми маємо сьогодні? Якого роду спасіння потрібне для такої людини? Як звіщати Христа, щоб Він відповідав таким очікуванням спасіння?
Говорячи максимально спрощено, як того вимагають рамки цих роздумів, можна виокремити навколо нас дві великі позиції стосовно спасіння поза християнською вірою: позицію релігій та позицію науки.
Із погляду так званих нових релігій, типовим прикладом яких є рух Нью Ейдж, спасіння приходить не звідкись ззовні, а потенційно приховується в самій людині. Суть його – віднайти гармонію з енергією і життям всесвіту. Тож нема потреби в ніякому спасителеві, потрібні лише вчителі та гуру, завданням яких є вказати шлях до самореалізації. Не буду зупинятися на цій позиції, позаяк вона вже була раз і назавжди спростована твердженням апостола Павла, яке ми цитували раніше: «Всі згрішили й позбавлені слави Божої, і оправдуються даром вірою в Христа».
Поміркуймо, натомість, над викликом, який постає перед вірою з боку атеїстичної науки. Найпопулярнішою версією атеїзму сьогодні є так звана наукова версія, яку пропагував французький біолог Жак Моно (Jacques Моnod) у своїй книзі Випадок і необхідність. «Старий завіт зламаний, – ось якого висновку доходить автор. – Нарешті людина знає, що вона сама в безмежності Всесвіту, з якого вона постала чисто випадково. Її обов’язки, як і призначення, ніде не написані. Наш номер випав у рулетці».
У такому світосприйнятті проблема спасіння навіть не стоїть; вона є пережитком того «анімістичного» (як його називає Моно) менталітету, який намагається побачити у всесвіті якісь цілі і призначення, тим часом як той, натомість, рухається в темряві, керований лише випадком та необхідністю. Єдине спасіння може дати тільки наука, і полягає воно в знаннях, яким є стан речей, без жодних самовтішних ілюзій. «Сучасні суспільства, – пише він, – побудовані на науці. Їй вони завдячують своє багатство, свою силу і впевненість, що ще більші багатство і сила стануть доступні для людини завтра, якщо вона того забажає […]. Володіючи всіма можливими силами і багатствами, отриманими від науки, наші суспільства все ще намагаються дотримуватися і навчати якихсь систем вартостей, хоч ті вже в корені підірвані самою цією наукою».[1]
Я не маю наміру спростовувати ці теорії, а лиш хочу подати загальне окреслення того культурного контексту, в якому ми сьогодні покликані звіщати Христове спасіння. Втім одне зауваження варто таки зробити. Гаразд, нехай наш номер випав у рулетці, нехай життя є результатом випадкової комбінації неживих елементів. Але щоб отримати з рулетки якісь номери, необхідно, щоб хтось їх туди поставив. Хто надав випадкові складники, якими він оперує? Це зауваження старе і банальне, але ніхто з науковців не спромігся досі дати на нього відповідь, якщо не рахувати примітивної відповіді, що, мовляв, це питання для них не стоїть.
Одне є певне і беззаперечне: існування всесвіту і людини не пояснюється саме в собі. Ми можемо відмовитися шукати глибшого пояснення, ніж те, що спроможна дати наука, але ми не можемо сказати, що ми вже все пояснили без гіпотези про Бога. Випадок пояснює щонайбільше як, але не що у всесвіті. Він пояснює, що всесвіт є таким, яким є, але не сам факт, що він є. Атеїстична наука не усуває тайни, вона лише замінює їй ім’я: замість називати її Богом вона називає її випадком.
Гадаю, що найвагоміше спростування тверджень Моно дає сама наука, якій людство має, на його думку, довірити тепер свою долю. Адже самі вчені визнають сьогодні, що наука неспроможна самостійно відповісти на всі запитання стосовно всесвіту і на всі потреби людини, і вони самі шукають діалогу з тими «системами вартостей», які Моно вважає безнадійними ворогами науки, себто з філософією та релігією. Зрештою, ми це бачимо на власні очі: неймовірним успіхам науки і техніки не обов’язково відповідає вільніше і спокійніше співжиття між людьми на нашій планеті.
На мою думку книга Моно демонструє, що коли вчений намагається вивести зі своїх наукових аналізів філософські висновки, то результати будуть не кращі, ніж коли філософи намагалися вивести зі своїх філософських аналізів наукові висновки.
[1] J. Monod, Il caso е la necessita, Mondadori, Milano 1970, c. 136 і наст, [оригінальне французьке вид.: Jacques Monod, Le Hazard et la necessitû. Essai sur la philosophie naturelle de la biologie moderne, Seuil, Paris 1970; англійське вид.: Chance and Necessity. An Essay on the Natural Philosophy of Modern Biology, Vintage 1971].