Після першої невдалої спроби, наприкінці III – на початку II століття до Хр., цар Сирії Антіох III (223-187 рр. до Хр.) врешті відібрав Палестину в єгиптян. Птоломеї мусили відступити. Регіон опинився в руках Селевкидів. Юдеї вчасно зрозуміли, що терези долі перехилились у бік сирійців і під час війни їх підтримували, отож після перемоги Селевкиди ставилися до них прихильно. Вони постаралися відшкодувати воєнні витрати, а до цього додали ще нові привілеї: всі необхідні витрати на храм мали бути сплачені з державної каси, а члени ради старців разом з книжниками були звільнені від податків.
Однак дружні стосунки не могли тривати довго. У Сирії панувала династія Селевкидів, заснована Селевком після смерти Олександра Великого. Селевкиди підтримували еллінізацію і завдяки цій політиці намагалися зблизити між собою різні народи своєї імперії. Численні юдейські кола відкрилися на еллінізацію, навіть серед єрусалимських священиків були її прихильники. Верховний священик, як голова юдеїв, мав дбати про виконання законів і наказів сирійського царя. Оскільки він був відповідальним теж за податки, Селевкиди могли покластися на нього, коли їм було потрібно збільшити податки. Коли в 175 р. до Хр. Антіох IV посів царський престіл, верховним священиком в Єрусалимі був Онія, побожний виконавець закону Мойсея, що мав чимало противників між священиками, а передусім свого брата Йосію, і серед прихильників еллінізації. Йосія, що навіть змінив своє ім’я на грецьке – Ясон, запропонував Селевкидам досить велику суму грошей, яку він розраховував отримати, збільшивши податки, отож йому вдалося усунути Онію. Зміна верховного священика пройшла без спротиву. Онія був убитий пізніше в Антіохії; його син, теж Онія, втік в Єгипет і, за підтримки Птоломеїв, приблизно 160 р. до Хр. заснував храм у Леонтополі, в якому на зразок Єрусалимського храму було запроваджене жертвоприношення, що практикувалося аж по 73 р. по Хр. Цей храм, однак, не мав значного впливу, оскільки юдеї з Єгипту залишилися вірними Єрусалимському храмові. Ясон виконував храмовий культ за всіма приписами закону, але також інтенсивно впроваджував еллінізацію. Було побудовано гімназію, в якій юнаки нагі займалися спортом. Священики також займалися спортом. Оскільки юдеї соромилися обрізання, бо з них сміялися греки, дехто намагався це «полагодити» хірургічною операцією (див. 1Мак. 1:15), що часто робилося між юдеями теж і за часів Павла (див. 1Кор. 7:18). Ясон був верховним священиком, коли якийсь Менелай запропонував сирійському цареві ще більшу суму грошей, ставши таким чином верховним священиком.
Римляни після перемоги над Ганібалом стали на боці Птоломеїв проти Антіоха, який розпочав похід проти Єгипту, але мусив перервати його через тиск з боку римлян. Після невдалого походу в Єрусалимі розійшлася чутка про смерть Антіоха. Ясон, позбавлений своєї влади, вирішив використати сприятливу нагоду прогнати Менелая, перебравши разом з урядом верховного священика теж і владу над Єрусалимом. Коли це дійшло до Антіоха, то він, розлютившись, знову повернув Менелая. Менелай міг зберегти свою владу тільки завдяки підтримці сирійців і, отже, не міг висловити протест, коли Антіох у 169 р. до Хр. наповнив царські каси награбованим в Єрусалимському храмі (1Мак. 1:20-24).
Після першого удару по святині прийшов і другий, ще гірший. Еллінізація Єрусалиму і Юдеї тепер стала впроваджуватися силою, разом зі скасуванням автономії юдейської спільноти. Були розібрані єрусалимські мури, а на горбку давнього міста Давида побудовано вежу (Акра). Юдеям під загрозою смерти заборонено святкувати суботу й обрізувати синів. Царські інспектори проходили по цілій області, перевіряючи виконання цих наказів. В Єрусалимі, на місці жертовника, поставлено поганський вівтар на честь Зевса (167 р. до Хр.). У жертви приносили також свиней. Якщо греки пояснювали цю зміну, що в кожному культі врешті-решт вшановується один і той же Бог, хай як би він називався: Ягве, Ваал або Зевс, – то для євреїв осквернення святого місця означало «гидоту спустошення» (див. Дан. 11:31; 12:11). Вони бачили в цьому знак кінця часів, отож після цих подій говорили про гидоту спустошення як про подію, що мала наступити незадовго перед кінцем цього світу (Мр. 13:14 пар.). Ці події призвели до великої кризи в юдаїзмі, що, здавалося, дійшов до свого кінця. Однак спільнота віруючих не дозволила, щоб її віддалили від віри отців. Книга пророка Даниїла була написана як розрада для пригнічених; переслідування і терпіння уважалися знаками останніх часів, що мали невдовзі наступити завдяки Божому втручанню. Побожні юдеї воліли йти на терпіння і смерть, аніж зректися послухові закону (2Мак. 7).
Серед сільського населення, яке було більш утверджене у вірі отців, ніж міське, що перебувало під впливом еллінізації, виникла опозиція проти політики селевкидів. Один випадок, що стався в маленькому селі Модін, неподалік від Лідди, спричинився до вибуху повстання проти чужинецького панування. Коли царські інспектори прийшли в це село для того, щоб змусити юдеїв принести поганські жертви, старенький священик, Маттатія, голова родини, що походила від Азмонеїв, вбив одного юдея, що був готовий принести жертву, і поранив царського урядовця, що вимагав цієї жертви. Цей крок мав свої наслідки: Маттатія і його сини мусили втікати і ховатися по горах Юдейської пустині (1Мак. 2:15-28), де довкола них зібралася ціла група юдеїв, готових розпочати війну. Спочатку вони обмежувалися лише до незначних вилазок, знищуючи поганські храми і караючи відступників. Незабаром помер Маттатія і начальником війська став його син Юда. Названо його «Макавеєм». що, ймовірно, означає «той, хто б’є молотком». Невдовзі Юда перестав задовольнятися окремими наскоками, а відважився завдати сирійцям сильніших ударів. Цар Антіох, зайнятий на Сході Партами, вислав у Палестину свого генерала Лізію. Юда з успіхом йому протиставився і, перемігши сирійців у декількох боях, вирушив на Єрусалим, зайняв святе осквернене місце і відновив культ Бога Ізраїлю за законом. 25 кіслев (тобто грудня) 164 р. до Хр. вівтар наново посвячено, відновлено культ. Від тих часів юдаїзм щороку згадує цю подію у «святі посвячення храму» (євр. Ганнука) (див. Ів. 10:22), під час якого засвічуються смолоскипи. Це означає, що темрява має поступитися світлу.
Залишилося здобути ще одну фортецю в самому Єрусалимі. Тим часом вмирає Антіох, а на його місце приходить генерал Лізія як опікун царського неповнолітнього сина. Він вислав добре озброєне військо, що перемогло юдеїв і взяло в облогу Єрусалим. У цій безвихідній ситуації юдеїв врятувала війна за царський престіл у Сирії. Один генерал, що намагався усунути Лізію, уклав договір з юдеями, в якому дозволив усі обряди юдейської релігії, юдеї ж мали визнати владу Сирії. Цей договір виконувався і після закінчення війни.
Значна частина юдеїв була задоволена результатом макавейського повстання, оскільки було відновлено й уряд верховного священика. Макавейська реформа усунула Менелая за зловживання владою. За часів царя Димитрія (на престолі з 162 р. до Хр.) елліністично настроєні групи скаржилися на гніт з боку Юди. Цар їх вислухав і призначив верховним священиком Алхіма, який, хоч і належав до руху за еллінізацію, походив з роду Аарона. Оскільки культ виконувався за стародавніми приписами і була можливість жити за всіма юдейськими законами, побожні (асидеї), що спочатку спротивилися політиці Сирії, побачили здійснення їхніх вимог. Вони заявили, що готові прийняти верховного священика. Однак Юда і його прибічники не довіряли Сирії; вони хотіли не лише відновити культ, але й осягнути політичну незалежність.
Отже, Юда спротивився верховному священикові Алхімові, який покликав на допомогу Сирію. Після численних воєнних сутичок Юда вмирає в 160 р. до Хр. Сирійці вирішили повністю знищити його прибічників. Тому юдеї знову повтікали в гори, а їхнім головою став брат Юди, Йонатан. Йому вдалося зорганізувати спротив, скориставшись передусім постійними війнами в Сирії за царський трон. По смерті Алхіма в 160 р. до Хр. посада верховного священика залишилася вільна. Йонатанові вдалося отримати згоду зі сторони Сирії зайняти цей уряд (153 р. до Хр.). Таким чином, верховним священиком Ізраїлю стала людина, яка була хоч і священичого роду, та не садукейського походження, та ще й брала участь у війні. Це дуже вразило середовище побожних юдеїв, що у свій час підтримували макавейське повстання.
Коли в 143 р. до Хр. Йонатана вбили сирійці, на його місце прийшов третій брат, Симон. Йому вдалося осягнути ту саму позицію, що і його братові. Він стає не тільки військовим і цивільним головою юдеїв, але й верховним священиком. Йому вдалося прогнати сирійців з фортеці в Єрусалимі. Оскільки Єрусалим тепер був вільний від чужих сил, Симон міг здобути і зовнішню незалежність. Сирійці звільнили юдеїв від податків (142 р. до Хр.), а він почав карбувати перші юдейські монети. Сам народ 140 р. до Хр. затвердив за ним владу верховного священика, начальника військ і голови юдеїв, з правом спадкоємства. Так була заснована династія Азмонеїв, визнана теж і римлянами. Юдеї отримали широку автономію і під час управління Симона жили в мирі (1Мак. 14:8-15).
У цьому уривку вихваляється урядування Симона. Однак, не всі юдеї були задоволені ним. Деякі священики і побожні заперечували владу Азмонеїв, котрі не походили ані з роду верховних священиків, ані з роду Давида, а проте поєднали в собі уряд верховного священика і голови Ізраїлю. Здається, що вже за часів Йонатана були сутички між тими, хто обстоював побожних, і верховним священиком та його прибічниками. Можливо, саме це пояснює факт, що група побожних юдеїв пішла в пустиню на береги Мертвого моря для того, щоб жити в повному послусі законові.
Правління Симона несподівано закінчилося в 134 р. до Хр., коли він впав жертвою змови, підготовленою його зятем Птоломеєм. Але вбивці не вдалося зайняти його місце. Влада натомість перейшла в руки Івана Гіркана, сина Симона, це вирішив сам народ.