Глибина цього сокровенного усвідомлення містерії Пресвятої Тройці відвернула ранніх християн від спекулятивних концепцій і повела до простої радости від сопричастя з Особами Бога як Отця, Сина і Святого Духа. Їхній ранній триб життя, який був “існуванням у катакомбах”, не примушував їх до інтелектуальних спростувань на захист своєї віри. У перших трьох століттях християнства існували тільки кволі спроби витлумачити і пояснити.
Коли свобода і офіційне визнання дозволили Церкві вийти з підпілля, перед християнами постала потреба діалогу з інтелектуалами та філософами. Богослови взяли участь у великій тринітарній дискусії і народилася “тринітарна” епоха. Екуменічні Собори використали філософські системи, щоби сформулювати доктрини віри. Письменники й Отці Церкви віддали увесь свій геній, щоби розтлумачити людською мовою незвичайну красу Тройці. Позаяк їхня мова й культура була грецькою, Отці прийняли грецькі філософські концепції і вислови, ” завжди готовими будьте на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас” (1Пет. 3:15).
Високе і таємниче особливо вабить серце людини, спраглої істини і трансцендентного. Реальність Бога “Триєдиного” є найглибшою з усіх реальностей. Вона захоплює і скоряє розум. Її глибина й вичерпність демонструють незгасну пишноту і невимірні глибини для допитливого духа.
І справді, як важко говорити про Бога і Тройцю! Роблячи це, дуже легко пробудити релігійні пристрасті, які, діставши свободу, засліплюють розум і створюють крихких ідолів з найбільш таємничої і найчудовішої реальности Бога. З огляду на велику таємничість Бога, людські ідеї, які прагнули зобразити Його, були неадекватними. Ідеї часто відчужували людей і вбивали любов у серцях багатьох. Війни, переслідування, розбрат і ненависть стали наслідком тлумачення смислу цих людських висловів і філософських понять. Щоби говорити чи писати про Бога і Тройцю, треба бути людиною, чия компетентність та розсудливість здобула загальне визнання, людиною, яка підноситься над дріб’язковими аргументами, глибоко переконана, що жодне людське формулювання чи вислів не є адекватним, і тим більше “абсолютним”.
Філософія чи будь-яка філософська експресія: східна, західна або “нецивілізована”, може стати доброю і правосильною спробою говорити про Бога, допоки серце філософа і дух його праці лежать біля ніг Божих, взираючи на Нього. Однак, будь-яка філософія, що пробує проаналізувати чи пояснити Бога, або припускає, що Бога можна зрозуміти і дослідити, негайно втрачає правосильність. Визначати означає обмежувати. Аналізувати – окреслювати межі. Основний принцип нашого богослов’я полягає в тому, що “про Бога ми знаємо тільки те, що Він є, а не яким Він є”.
Візантійське, або східне богослов’я, містить елементи особливої філософської системи, однак, ніколи не стає всезагальною системою, і не погоджується на повне єднання з конкретною філософією, прагнучи досягти раціонального синтезу. Усі його спекуляції зосереджені навколо особи Христа, і в них домінує ідея сповненого любови єднання з Богом. Таке богослов’я завжди заклопотане особистими стосунками.
Великі церковні Собори намагалися уникнути великої кількости догматичних формулювань. Але коли вони застосовували філософію, то були правдивішими філософами від Платона, Аристотеля чи будь-кого іншого, тому що поєднували людський інтелект і логіку з яскравою візією та спізнанням найтаємничіших реалій, в які не здатен проникнути жоден людський інтелект.
Справді, споглядання особи підносить та очищує. Воно запалює любов, яка заспокоює та об’єднує. З цієї причини формулювання Соборів відразу використовувалися в щоденній літургії та молитвах. Вони стали частиною богослуження, як тільки були прийняті.
Кілька разів на день ми повторюємо Нікейський символ віри, молячись церковним правилом. Це повторення не має за ціль “зазубрити” низку формул, щоби в них вірили люди. Радше, це прославлення життя, перелічення багатьох причин для радости й надії. Ми проголошуємо і прославляємо Божественну Тройцю. Ми охоче приймаємо і радо занурюємося в потік життя і любови кожної з трьох Божих Осіб: Отця, що сотворяє, Сина, що відкупляє, і Святого Духа, що оживляє. Ця життєдайна присутність веде нас до вічного життя. Символ віри – дзеркало, де ми споглядаємо пречудові тайни віри. Ми поринаємо всім своїм єством у ці потоки живої води; ми стверджуємо, що це життя в Тройці проросте життям прийдешнім, воскресенням і вічністю.
Окрім Отців Церкви були інші мислителі, які намагалися витлумачити ті самі тайни; але вони не мислили співзвучно з Церквою. Та вони припустилися богословських помилок. Ми називаємо їх єретиками[1]. Здебільшого ці люди були святими і щирими людьми, які хотіли дати філософське й наукове пояснення віри, їхні помилки були наслідком неповних визначень чи хибних філософських понять. Отже, їхні висновки не завжди відповідають істинній природі одкровення.
[1] У грецькій мові це слово означає “вибирати”, “брати для себе”.