Християнин прагне до ототожнення в любові через споглядання, яке Отці називали “теорією”. Це зустріч з особою, Божою Особою в її духовній і всеосяжній красі.
Усяке знання є відображенням того, що людина бачить своїм фізичним зором, споглядає своїм фізичним буттям і спізнає різними частинами свого тіла. Людина може спізнати річ або особу. Вона не може спізнати абстракції. Якщо такі абстракції і мають бути в богослов’ї, то вони є лише наслідком зусиль зробити досвід зрозумілішим для себе та для інших.
Богослов’я не є ані сентименталізмом, ані інтелектуалізмом. Це спосіб мислення і спосіб вираження думок, щоб створити умови для зустрічі з Божою Особою. Мислення шукає об’єкт, тоді як любов шукає Особу. Щоб цей особистий зв’язок з Богом був живим і сповненим смислу, ми звертаємося до Осіб Тройці, а не до Бога чи “Божества”.
Три Божі Особи єдині у Своїй сутності і нероздільні. Кожна з них має однакову гідність, однакову єдність у знанні та ідентичність природи, тоді як різнорідність є наслідком обопільности зв’язку та сопричастя. Сопричастя є уділенням любови Отця Синові через Святого Духа. Ця взаємодія любови в Пресвятій Тройці слугує описом абсолютної різнорідности Осіб, а також їхньої абсолютної єдности. Це взаємне віддання цілого свого єства іншому є сутністю буття особи.
Через слабкість людського інтелекту і бідність мови ми вживаємо слово “присвоєння”. Ми приписуємо кожній із Трьох Божих Осіб специфічну дію, якість чи функцію. Так ми присвоюємо певні якості різним Особам Тройці. Звісно, ми не позбавляємо будь-яку Особу якоїсь із цих рис; радше через таке присвоєння маємо змогу краще пізнати кожну Особу й віднайти в кожній з них любов і життя.
ЗУСТРІЧ З ОТЦЕМ: ВІН СВЯТИЙ
Отець є джерелом усього життя й любови. У нашому літургійному житті жодне діло Христа чи Святого Духа ніколи не згадується без згадування Отця, як Його джерела і походження. Він є принципом і сутністю буття та руху. Він є самим джерелом усього, початком усього в самій Тройці, а далі і в усьому творінні.
Отець є джерелом краси в Тройці, і Він сотворяє людину заради краси і досконалого блага. У Старому Завіті Отець змальований як люблячий Отець одного народу: обраного Ізраїля. У Новому Завіті Він є справжнім Отцем, люблячим Отцем усього людства.
Однією з рис Бога (Ягве) у Старому Завіті була Його святість. Те саме бачимо й у Новому Завіті. “Святий” – це поширене слово. І це також звичайне слово, яке вживаємо щодо Бога щоразу, називаючи Його ім’я. Саме слово означає “окремий”, “унікальний”, ” інший”, “недоторканний”, “таємничий” і, як наслідок, “страшний”. Тому святість є онтологічною якістю, що є радше причиною, а не наслідком моральности. Бога називають святим, бо Він унікальний і страшний. Він таємниче єство. Він сповнює трепетом і почитанням. Він святий у Своїй сутності.
У всіх наших літургійних молитвах і згадуваннях Бога ми проголошуємо, що Він святий. Пророк Ісая почув гимн святости у своєму видиві небес: “Бачив я Господа, що сидів на високому та піднесеному престолі… Серафими стояли зверху Його… І кликав один до одного й говорив: Свят, свят, свят Господь Саваот, уся земля повна слави Його!” (Іс. 6:1-3).
У візантійській Церкві ми називаємо цей гимн “Трисвятим” або трисвятою піснею. Її перший варіянт знаходимо в Апостольській Конституції і згодом у святого Івана Золотоустого: “Свят, свят, свят Господь Бог Сил. Небо і земля повні Твоєї слави. Ти навіки благословен. Амінь”. Згодом, для того щоб краще пристосуватися до “особливих якостей”, які приписували Особам Пресвятої Тройці, Церква співала його в такій формі: “Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний!” І опісля люди додавали: “Помилуй нас!”
Деякі автори вважають цю останню форму Трисвятого витвором Прокла, Патріярха Константинопольського, а інші – Теодосія Молодшого (448). Невдовзі після Теодосія його вживали отці Халкедонського Собору (451) у засуді Діоскора.
Церква, за словами святого Івана Дамаскина, вживала цю формулу, щоби проголосити віру в Пресвяту Тройцю, застосовуючи титул “Святий Боже” до Отця, “святий кріпкий” до Сина і “святий безсмертний” до Святого Духа. Сина називають “кріпким”, бо Він переміг зло і смерть і подарував людині вічне життя; Святого Духа називають “безсмертним”, бо Він є Життя, і повсякчас присутній і живий у світі, і особливим способом у Церкві.
Цей гимн передує кожній молитві і літургійному чинові, нагадуючи нам, що в молитві в особливий спосіб до нас долучається кожна з Осіб Божих, і що ми належимо кожній з Них, як вони належать кожному з нас. Ми святі з Отцем, кріпкі з Сином і безсмертні з життям Духа, що живе в нас:
Три Особи, але одна сила і єство, і одне Божество. У глибокому почитанні заспіваймо Господу: “Святий Бог, що сотворив усе через Сина силою Святого Духа! Святий кріпкий, яким Отець явився нам і яким Святий Дух прийшов у цей світ! Святий безсмертний, Дух, Порадник, який походить від Отця і перебуває в Сині! Уся Свята Тройце, слава Тобі!”[1]
Ми називаємо Христа “святим”, бо коли Святий Дух зійшов на Діву, Його було освячено особливим зв’язком з Отцем: Він став “Вибраним”. І Дух Ісуса традиційно знають саме як Святого Духа, позаяк Його особлива функція полягає в тому, щоб звіщати іншим скарби благодати, здобутої Христом, таким творячи святий народ.
Ми називаємо наших священиків, ченців, Отців у вірі святими людьми і святими Отцями. Тут не йдеться, передусім, про моральну якість. Це свідчить, що вони були освячені і покликані для праці і поклоніння Богові. В особливий спосіб вони беруть участь в унікальности Бога. Їх “виокремлює”, робить “особливим” ототожнення з Христом, їх “опечатують” дари Святого Духа на служіння Богові або на служіння народові.
Поети, художники, співаки, письменники, танцюристи й актори також святі, бо їх виокремлює той самий Святий Дух, коли вони шукають і творять Божу досконалість задля служіння народові. Тому кожен працівник, “посвячений” на своє покликання в житті, також святий і натхненний Святим Духом, Який живе в ньому й веде його до досконалости.
Коли людина присвячує себе різним дисциплінам філософії, історії і математичних та природничих наук, а також культивує мистецтва, вона робить набагато більше, щоби піднести людську сім’ю до значно витонченішого розуміння істини, доброти і краси, і до створення суджень, які втілюють універсальні цінності. Так людство дістає змогу ще більше просвітитися тією чудесною мудрістю, яка була з Богом споконвіку, упорядковуючи всі речі з Ним, впливаючи на землю, захоплюючись синами людськими.
Християн називають святими також і тому, що вони були “виокремлені” у хрещенні. Вони поховані разом з Христом, і вони “відходять” до нового життя. “Ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої” (1Пет. 2:9).
Людина через свою тендітність повсякчас ризикує втратити з поля зору прірву, що відокремлює її від Творця й Учителя, який є “цілковито Іншим” і перебуває поза досяжністю людських сил. Вона потребує допомоги видимих речей, переважно знаків, що вказують на невидиме.
У Старому Завіті багато речей були “виокремлені” і вважалися святими, бо мали особливий зв’язок з Тим, хто мав найвищу святість; ці речі належали Йому: Намет, Кивот, Храм, Жертовний хліб, Жертва.
Церква в житті й богослуженні також використовує багато таких речей у своїх взаєминах з Богом: ікони, хліб, вино, вівтар, чашу, ризи, кадило, хоругви і т. ін. Ці предмети також святі, позаяк їх уживають для поклоніння тому, хто має найвищу святість.
[1] “Vespers of Pentecost”, in Joseph M. Raya and Baron Jose de Vinck, Byzantine Daily Worship (Allendale, N.J.: Alleluia Press, 1969), p. 900.