Церква єдина, бо Вона є одним Тілом, злученим з Отцем в особі Ісуса Христа, і натхненним Духом життя й любови. Також вона єдина через своє покликання славити, єдиним серцем і розумом, святе ім’я Тройці:
- Коли Ти, зійшовши, язики змішав,
- Розділив Ти народи, Всевишній.
- Коли ж вогненні язики Ти роздавав,
- У з’єднання всіх Ти призвав.
- І одноголосно славимо Пресвятого Духа.
(Кондак П’ятдесятниці)
Християнське життя – це рух до Бога, життя любови, самопожертва і згода прийняти запрошення Бога об’єднатися й ототожнитися з Ним. Це не відлюдне життя. Що більше ми наближаємося до Бога, то ближче ми підступаємо одне до одного, поки врешті не станемо “одним в Христі тілом” (див. Рим. 12:5) і “члени один для одного” (Еф. 4:25). Саме це візантійське богослов’я розуміє під “спільнотою святих”. Усі охрещені живуть одне в одному і одне для одного в Христі-Ісусі. “Благословенна душа, що любить брата свого, бо наш брат є нашим життям… Як Бог є любов, так Святий Дух у святих є любов”.[1]
Видима Церква на землі – це ще не вся Церква. Вона охоплює також святих, ангелів, усіх, хто помер у Христі. Любов, що єднає всіх цих членів, є джерелом єдности у воскреслому Христі. “Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрищення, один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх” (Еф. 4:4-6).
Церква, як одне ціле, виявляє найчудовішу єдність у дотриманні тайн віри. Але коли йдеться про доктринальне подання тих самих переконань, або визначення ролі людей та єрархії, то існують поважні відмінності. Існує три основні групи: католики, православні і протестанти. Протестантизм з’явився досить пізно в Західній Церкві, у XVI столітті. Фрагментація на незліченні секти, істотні внутрішні розбіжності та суперечливі доктринальні погляди роблять його дуже особливим; ми ухилимося від коментарів щодо нього. Коротке порівняння двох інших, однак, буде корисним.
Зі самісінького початку геній двох цивілізацій, грецької і латинської, створив і розвинув дві течії думки і два способи життя в Христі. Одну назвали східною або православною, а іншу західною або римською. Перша великою мірою містична і підкреслює тайну Божу; друга більш правова і реалістично практична. Дух Східної Церкви народний, спонтанний і вигадливий, тоді як римський схильний бути юридичним та методичним: його сутність – ясність та систематизація. Візантійця проймає трепетом непізнаваність Божа, тайни Його милосердя, Його втілення і наше преображення в Бога та ототожнення з Ним. Римлянина, з другого боку, більше турбувала людська природа Христа, Його серце з плоті й крови. Ця відмінність у поставі між візантійською та римською традиціями особливо помітна, коли йде мова про визначення природи Церкви та організацію її уряду. Візантійська розглядає Церкву, як вже згадувалося, як реальність, що виходить за межі безпосереднього досвіду, як тайну спільности. У римській Церква переважно є видимою спільнотою, залежною від юридичних правил.
Упродовж першої тисячі років життя Церкви ці відмінності визнавали; спрямування одне одного поважали й приймали. Тому Церква Сходу жила в гармонії й мирі з Церквою Заходу. У певний час цю гармонію порушували історичні події, що призводили до тимчасової ненависти й відчуження. Але як тільки психологічний та історичний вплив події поступово танув, про розбрат забували, і єдність та любов відновлювалася.
Як видається, донедавна причиною розколу між Сходом і Заходом був конфлікт, в якому зійшлися Михайло Керуларій Константинопольський і Кардинал Гумберт, папський легат, дискутуючи щодо доктринального вислову про походження Святого Духа. Захід доводив, що Святий Дух походить “від Отця і Сина”: Filioque. Схід доводив, що Він походить “від Отця” або “від Отця через Сина”. Хай яким є філософське підґрунтя цих висловів, Схід вважав додання слова Filioque до Нікейського Символу віри надуживанням, і як наслідок помилкою. Вважалося, що жодна сторона не має права додавати слова чи догматичного вислову без рішення Вселенського Собору.
(Ще одне утруднення, яке одного разу розпалило пристрасті між греками й латинянами, було пов’язане з azymes, різновидом хліба, який використовували під час Божественній літургії. Схід застосовував заквашений хліб, а Захід – неквашений). Михайло Керуларій Константинопольський, цілковито поглинутий своїми візантійськими традиціями, не міг уявити будь-якої іншої практики чи догматичного вислову, окрім власних. Кардинал Гумберт, представник Папи Римського, був не менш безкомпромісним та упертим. Виявивши дивовижне нерозуміння та неповагу, Гумберт поспішив відлучити Константинопольську Церкву (1054). Михайло Керуларій належно відповів йому і відлучив Церкву Римську!
Тепер історики розглядають цей інцидент переважно як зіткнення двох особистостей, а не реальний доктринальний диспут. Доктрина була лише ширмою, за якою ховалися політичні амбіції й національна гордість. Сучасники майже не зауважили цієї події. Петро, Патріярх Антіохійський, писав Керуларію, нагадуючи йому, що “врешті-решт, латиняни наші брати”. Невдовзі після взаємного відлучення, Керуларій і Папа Римський (Іван VIII) стали ліпшими друзями, ніж будь-який інший попередній папа і патріярх. Приблизно через 44 роки (1098) Папа Урбан II нагадав латинянам, коли ті вирушали в Хрестові походи і мали опинитися серед багатьох народів Сходу: “Ви брати… ви діти одного Христа і однієї Церкви…” Аж до XII століття Схід і Захід вважали себе бездоганно католицькими і бездоганно православними, а також бездоганно єдиними в Христі.
ВТРАТА РІВНОВАГИ В ЦЕРКВІ
Допоки візантійці та латиняни лишалися єдиними в Христі, богословська рівновага й гармонія зберігалася, а до відмінностей ставилися з розумінням і повагою. Але як тільки вони віддалилися, особливо під впливом Хрестових походів у XII і XIII століттях, рівновагу було втрачено. Відмінності в поглядах поступово обернулися на безкомпромісну позицію, через що будь-яке подальше порозуміння і співпраця видавалися неможливими без якогось чудесного втручання.
Стосунки Риму з народами й Церквами Заходу цілковито відрізнялися від його взаємин зі Сходом. Рим був материнською Церквою і доброчинцем Заходу. Він цивілізував та організував Захід, який завдячував майже всім своєму Патріярхові, Папі Римському. Тому спроби втручання були природними, і вони дедалі частішали. До кінця XI століття, за Папи Григорія VII, ці втручання перетворилися на різновид централізації.
Після Клюнійської реформи церковні справи контролювалися так суворо, що Римська Церква прибрала форми виключно монархічної системи уряду, наслідуючи абсолютні монархії тих часів. Папа, будучи монархом і царем земного царства, переніс спосіб урядування своїм майном на урядування Церквою. Тридентійський Собор, реагуючи на протестантську Реформацію, укріпив цей абсолютизм офіційною централізацією, створивши Римські Конгрегації (Курію), чиєю головною метою була однорідність у всіх церковних справах, і знищивши різноманіття, яке вважалося джерелом єресі та розколу. Цю тенденцію до однорідости довели до рівня, де вже втрачалася свобода сумління. Такими були деякі наслідки відчуження Сходу і Заходу.
Для Церкви Сходу найбільша втрата полягала в розриві спільности з Єпископом Римським, якого вважали символом і знаком єдности всієї Церкви. Більше прихильна до містичної й духовної реальности Церкви як спільности, і більш по-людськи спонтанна у своїй організаційній структурі, Східна Церква також втратила чималу частку духу сили та єдности у власному духовному управлінні. Пізні Апостольські Престоли послабили зв’язки єдности між собою і Церквами, які засновувалися пізніше. Утворювалися нові “автономні” та “автокефальні” престоли, не тільки з огляду на певні національні потреби, але й через дух відвертого протистояння і з почуттям переваги й вищости над іншими Церквами. Така фрагментація ще більше призвела до втрати багатьох позитивних елементів і почуття братерства.
Упродовж багатьох історичних катаклізмів, попри катастрофічні людські непорозуміння між Сходом і Заходом, Святий Дух оживляв палке прагнення до єдности і відновлення миру в Церкві. Кілька рухів з обох сторін виявляли очевидну добру волю до примирення. Два Ліонські Собори в 1245 і 1274 роках і Великий Феррарський Собор у Флоренції (1439) зазнали невдачі виключно через політичні фактори, які сприяли їхній появі.
[1] Archimandrite Sofrony, The Undistorted Image (London 1958), pp. 123,163.