Гріх – це не тільки порушення заповіді чи недодержання закону Божого. Це також самовихваляння, самозвеличення, відмова визнати Бога осердям і фокусом свого життя та любові. Це бунтарський акт проти волі Божої і заперечення Його люблячої присутности. Гріх заковує душу в пута і стає на заваді спільности з Богом. Душа наче зачиняється у в’язниці самолюбства й замішання, опиняючись у стані, який отці називали “полоном душі”.
Через цю прихильність до себе вважає свою вину непоясненною і непрощенною; для неї вона стає величезним тягарем. Будучи творінням Божим, вона усвідомлює, що гріх є потворністю, що вона вчиняє його супроти волі Божої, і з огляду на це відчуває вину. Їй видається, що вона живе в проклятому світі; а позаяк це “прокляття Боже”, то тягар стає ще важчим. Власне єство не може задовольнити її. Серце людини проймає неспокій, як каже святий Августин, бо воно не знаходить спочинку в Бозі.
Ця вина спонукає людину вважати Бога суворим наставником, Який створює закони і накладає важку кару. Через власну схильність до егоїзму вона воліє зображати Бога тираном, який тільки й чекає нагоди зловити її на переступі, щоб накласти кару. Тягар власного гріха не дає їй усвідомити, що Бог – Отець, і що Він лагідний та чуйний. А тому не дивно, що впродовж віків вона вигадувала жертви й приношення всякого штибу, для того щоб умилостивити цього гнівливого і мстивого Бога.
Упродовж цілого свого життя, у всіх повчаннях і притчах, Христос запевняє нас, що Бог є Отець, що Він добрий і що Він є “для нас”, сповнений безконечної любови й милосердя. Його любов всеосяжна: Він “наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних” (Мт. 5:45). Отже, Бог – це не суворий наставник чи гнівлива, мстива особа. Він щедрий і люблячий Отець, філантроп, людинолюбець. Він є добро і джерело всього добра:
- Через наші гріхи,
- Де маємо сховатися, о Господи?
- На небесах?
- Там перебуває Твоя велич і слава.
- На дні земному?
- Там рука Твоя всемогутня!
- Навіть у печерах земних Ти всюдисущий,
- Ми воліємо прийти до Тебе, о милостивий Господи,
- І сховатися в долоні Твоєї руки,
- Бо любов Твоя невимірна,
- І ласка Твоя не має меж. (Октоїх)
Християнин покликаний показати, що людина може дістати прощення, яке щедро уділяє Бог. Навернення, метаноя, це, у реальному сенсі, саме осердя життя християнина, життя людини. Через гріх ми відвернулися від Бога і тепер у своїй поставі мусимо дедалі повніше прагнути до Нього. Християнин повинен проголосити світові, що Господь існує для нас і з нами, що Він взаємодіє з нами, для того щоб узяти нас до Себе, туди, де Його прощення завжди дієве.
Христос відкрив розум Своїм апостолам для розуміння Святого Письма на дорозі до Еммаусу. Він сказав їм: “Так написано є, і так потрібно було… щоб у Ймення Його проповідувалось покаяння, і прощення гріхів між народів усіх, від Єрусалиму почавши. А ви свідки того” (Лк. 24:45-48). Християнин – це закваска, яку Святий Дух кладе у світ, щоби все тісто виросло і дозріло до усвідомлення батьківства Божого. Християнин покликаний свідчити про той факт, що радикальний егоїзм, на який хворіє все людство, було зцілено в Христі. Завдяки Божій благодаті дару Його любови ми звільнилися і здобули повноту людського існування. У Христі нас прощено і відновлено наш образ Божий.