Коли я навчався в старших класах, раз на рік як мінімум упродовж двох тижнів я кидав усі сили на здійснення однієї цілі: створити добру баскетбольну команду. Кожного ранку я прокидався з думкою, як на тренуванні вразити тренера. За обідом я думав, яку їжу слід їсти, аби якнайкраще зіграти. Ближче до третьої години я бачив, що менше сконцентрований на навчанні і практично повністю одержимий уявною підготовкою до тренування.
І кожного дня з третьої до п’ятої години тридцять юнаків працювали під керівництвом тренера. Він був сонцем, навколо якого ми оберталися. Якщо тренер казав нам бігати по лінії, аж поки наші ноги не почнуть відвалюватися, ми бігали. Якщо тренер казав не звертати уваги на пухирці на ступнях чи перебиті пальці на руках, ми, скрегочучи зубами, слухалися. Якщо тренер казав тримати руки вгору в захисті, ми робили це, поки плечі не боліли від напруження.
Усі наші зусилля сконцентровувалися на одному: ми хотіли створити команду і були налаштованими на будь-які жертви.
Приблизно наприкінці другого тижня підготовки тренер зібрав усіх і виголосив свою щорічну промову. «Хлопці, – казав він, – випробовувалося тридцять для команди, але до неї увійде лише одинадцять. У п’ятницю о 15.00 я повішу список у роздягальні. Якщо Ви в списку, то потрапили до команди. Якщо ні, то місця в команді для Вас немає. Виникнення будь-яких помилок є виключеним, тому навіть не перепитуйте. Зрозуміло?»
Тридцять голів одночасно ствердно кивнули тренеру.
«Гаразд. Попереду є ще одне тренування, а отже, можливість переконати, що саме ваше ім’я повинно з’явитися в цьому списку!»
Відчайдушно намагаючись переконати тренера у своєму хисті, ми пролили стільки поту, що вистачило б для заповнення невеликого ставка. О п’ятій годині в залі не виявилося жодного хлопця, який би не відчував: його ноги стали жертвою садиста-акробата. Наші легені горіли, очі пекли від поту, який стікав обличчями, і ми ледь кульгали до душу, роздумуючи, чи достатньо було таких надзусиль.
Наступного дня о третій годині біля кабінету тренера зібрався великий натовп. Тридцять хлопців, сповнених надії і страху, поспішили туди відразу після теленькання дзвінка. Лише одинадцять увійдуть до команди. Я пригадую, як підійшов до натовпу, спостерігаючи за плесканням у долоні й вигуками і, разом з тим, за сумними й мовчазними хлопцями, які залишали роздягальню.
Натовп був настільки великим, що довелося спробувати прочитати список із відстані трьох метрів. У таких ситуаціях ти змушуєш очі зробити неможливе: негайно знайти своє ім’я в списку одинадцяти. Тобі хочеться побачити це відразу: відчуття, коли очі спускаються вниз за списком для сповненого надії підлітка, який згоряє від очікування, сподівання і страху, є нестерпним.
Протягом десяти секунд, які видаються вічністю, Ви відчуваєте, ніби єдине, що справді має значення в цьому світі і залишатиметься таким назавжди, є ваше ім’я в цьому списку (на щастя, моє ім’я наводилося в списку три роки з чотирьох).
Пригадуючи події майже тридцятирічної давности, мене бентежить важливість цього списку, але в той самий час я часто думаю про важливість іншого списку – того, в якому записані імена всіх тих, хто належить Богу. Для кожного настане час ознайомитися з цим Кінцевим Списком. У цей момент нас не турбуватимуть зароблені гроші, будинки, де ми живемо, здобута влада чи відчуті хвилювання. Єдине, що матиме значення, – це наявність у цьому списку нашого імени.
І так само, як у баскетболі, є лише одна особа, яка може внести ваше ім’я в такий список. Цього не здатні зробити ані ваша мати, ані ваш найкращий друг, ані навіть священик. Це може зробити лише «тренер», сам Бог.
Цю книгу читатимуть два типи людей. Перша група не впевнена, чи вірить у Тренера взагалі. Для неї Кінцевий Список є чимось на кшталт Санта Клауса і Пасхального зайчика, така собі мила добра казка, яка спонукає нас до добра. Перша група хоче знати про тренера лише за умови Його існування.
Натомість друга група – це люди, які охоче чи навіть відчайдушно прагнуть догодити Тренеру і опинитися в команді. Деякі з цієї групи відчувають себе ветеранами; вони протрималися в команді декілька сезонів, і їм вже знайомі Його ритуали перед грою, Його особисті звички і що Він має на увазі, коли прочищає Своє горло. Інші є новобранцями. Вони чули про Тренера, спостерігали за Ним на відстані, але не мають уявлення, яким він є насправді.
Можливо, Вас здивує, якщо я скажу, що Ви всі – шукачі, новобранці і ветерани – по суті маєте однакову потребу. Я пригадав це після почутого питання, поставленого чоловіку, якого я дуже поважаю, – Р. С. Спроулу, філософу і богослову: «Що, на вашу думку, є найбільшою духовною потребою в сьогоднішньому світі?»
Доктор Спроул зробив павзу, а тоді відповів: «Найбільшою потребою в людському житті сьогодні є пізнати справжнього Бога». Він зауважив, що більшість невіруючих людей насправді не розуміють Бога, Якого відкидають. Інакше б вони домовилися про перемир’я – принаймні, про тимчасове перемир’я – щоб переконатися: битву варто продовжувати.
Потім хтось поставив богослову наступне запитання: «Що, на вашу думку, є найбільшою духовною потребою в житті віруючих людей?»
Як не дивно, Спроул дав ту саму відповідь: «Пізнати справжнього Бога. Якщо б віруючі справді розуміли індивідуальність і природу Бога, то це б докорінно змінило їхнє життя».
Ось Вам відповідь. Одне і те саме може задовольнити шукача, допомогти тренувати новобранця і навіть удосконалити навики ветерана: розуміння рис і природи Бога. Якщо ми робитимемо це, як каже Спроул, то це «докорінно змінить» наше життя.
Вам потрібні зміни? Чи Ви шукач, який ніколи не намагався потрапити до Божої команди? Чи Ви є послідовником Христа, який просто не робив цього, бо він християнин? Чи Ви усвідомлюєте, що просто вдосконалення в одній чи двох сферах не допоможе? Чи Ви готові до капітального ремонту?
Чи Ви готові до змін?
Ця книга саме про це. Сила християнства – у природі Бога, Якому ми служимо – хоча більшість християн ледь розуміють правдиву Божу особу. Ті, хто надалі сумніваються в тому, що це Бог, Якого вони шукають, знають ще менше.
На щастя, Бог не створює навколо Своєї особи космічного секрету. Він не грається в хованки, приховуючи ключі Своєї присутности і природи за далекими планетами чи в космічних загадках. Бог повідомив про Себе в друкованій автобіографії, книзі, яку називають Біблією. Якщо ми читатимемо цю книгу й обмірковуватимемо її протягом певного періоду, ми отримаємо дивовижно чітку картину, ким Бог є насправді, і в нашому житті почнеться найдраматичніший переворот, який ми б могли коли-небудь уявити.
У цьому і декількох наступних розділах ми розглядатимемо те, що називають «omni» – Боже всевідання, Божа всюдисущість і Божа всемогутність. «Omni» означає «все», отже, я маю на увазі те, що Бог є абсолютно всім: абсолютним знанням – всевіданням, абсолютно присутнім – всюдисущим і абсолютною силою – всемогутністю.
«Я вірю в усе це, – може сказати дехто з Вас. – Тоді чому я повинен далі читати?»
А Ви впевнені в силі своєї віри? Чи це впливає на спосіб вашого повсякденного життя?
Повернемося на мить до моїх шкільних років. Протягом двох тижнів життя тридцяти школярів оберталося навколо сварливого і строгого тренера. Його знання випробовувало нас, його присутність не давала нам спокою, а його влада обирати нас до команди переслідувала нас, а інколи й ображала.
За чотирнадцять днів цей чоловік змінив кожного з нас. Хоча деякі зміни були незначними і практично не відчувалися – спосіб переміщення ступні в захисті, завершення кидка після декількох вільних кидків, – але певною мірою він все-таки «докорінно змінив» наші баскетбольні навички.
Так само і Бог хоче змінити наше життя, демонструючи: Його пізнання може бути наймогутнішою силою, здатною нам допомогти стати тими, ким хочемо.
Почнемо з «omni», яке може позбавляти рішучости деяких шукачів і звичайних християн і в той самий час забезпечувати нечуваний спокій тим, хто глибоко посвятив себе Богу, – Божого всевідання.