За чотири години до півночі електричка з гуркотом в’їжджала на вокзал. Похитуючись, вона різко зупинилася. Пара виходила з-під неї, помічалося тепло з двигуна і гальм, яке змішувалося з холодним чиказьким повітрям.
Після сигналу двері відчинилися і натовп повільно почав виходити. Багато з цих людей застрибували в той самий поїзд дванадцять чи тринадцять годин тому, свіжі, гарно поголені, акуратно причесані і сповнені сил. А зараз вони втомлені, напівнепритомні, схожі на роботів.
Сирени автомобілів сигналять, і чоловіки чи дружини забирають своїх коханих, що колись обрали як чоловіка чи жінку своєї мрії. Я помітив, що один чоловік зупинився і пильно вдивлявся, аж поки не побачив автомобіль дружини. Мені здалося, що він подумав: «Не сигналь мені. Дай мені хоча б хвилинку оговтатися».
Чоловік почав просуватися в напрямі до автомобіля, відчинив двері і просто провалився в сидіння.
Я можу описати решту чоловікового вечора. Зайшовши в будинок, він кидає своє пальто на крісло, знесилено завалюється на диван у вітальні і бере пульт від телевізора. Якщо він християнин, то, можливо, промовляє таку молитву: «Боже, я знаю, що Ти всемогутній Бог. Я знаю, що Ти хочеш наповнити моє життя Своєю космічною, перетворювальною силою. Але зараз мене влаштують заспокійливе і вечірні телепрограми».
Я зустрічаю багато людей, які почуваються «розбитими» життям. Деякі мої співрозмовники вважають себе жертвами обставин. Обов’язки перед сім’ями загнали їх у пастку роботи, яку вони ледь терплять – і це в сприятливий день. Інші перебувають у полоні власних недоліків, поганих звичок чи залежностей.
Одне слово, багато з нас почуваються безсилими в житті. Час від часу – наприклад, на Новий рік – ми вирішуємо змінитися. Ми читаємо книжки про дієти і робимо вправи для накачування м’язів. Ми дивимося на картинки і мріємо про тіло без жирових зморщок. Отож, ми йдемо і купуємо вбрання для пробіжок. Поки ми ще в торговому центрі, ми купуємо спеціяльну каструлю для приготування овочів. Потім ми заходимо до магазину здорової їжі та купуємо журнал «Фітнес». Дорогою додому ми записуємося в спортивно-оздоровчий комплекс.
Так, за два місяці нас ніхто не впізнає. Нам потрібно буде поновити весь свій гардероб.
Перед Днем святого Валентина ми випадково наштовхуємося на костюм для пробіжок десь на дні шафи. Потім пригадуємо про каструлю для приготування овочів десь у гаражі. (Нам потрібно щось підставити під бак, із якого витікає бензин.) Журнал «Фітнес» сховано під купою газет. Ми приходимо в спортивний комплекс повернути ключ від шафки, і секретар запитує: «Ви впевнені, що записані тут? Я не пригадую, що бачив Вас тут колись».
Ми відчуваємо провину, коли дорогою додому зупиняємося біля кафе швидкого приготування і заглушуємо почуття поразки шоколадним коктейлем.
Або, наприклад, однієї неділі ми вирішили почати контролювати свою злість. Можливо, слова проповіді справді дійшли до наших сердець і ми вирішили, що сердитий чоловік чи жінка, якими нас знають діти, незабаром зникнуть назавжди.
Ми йдемо до книжкового магазину, купуємо примірник «Керівник за одну хвилину» і дотримуємося порад для контролювання своєї поведінки на роботі. Ми вдягаємо гумовий браслет на зап’ястя і таким чином налаштовуємося на позитив. Ми вивішуємо оптимістичні вислови поруч із своїм робочим місцем. Вдома ми прикріплюємо схожі висловлювання на холодильник магнітами. Три дні все чудово, але в четвер саме перед виходом із офісу керівник робить нам зауваження. Ми повертаємося додому в поганому настрої і бачимо, що діти наслідили в будинку, хтось забув прибрати і вже за декілька секунд зітхаємо з відчаю, оскільки знову не стримуємося від такого звичного крику. Наша злість не зникла, вона просто трішки відпочивала.
Чи ми робимо вправи для підтримання у формі тіла, чи купуємо журнали для самовдосконалення, сценарій завжди є тим самим. Одного пізнього вечора ми йдемо на кухню, падаємо в крісло, підпираємо руками голову і дивимося безтямним поглядом на стіл. «Визнай це, – шепочемо ми собі, – ти слабка людина».
Потім ми піднімаємо вгору руки і кривимося. «Я ненавиджу це, – кажемо ми. – Я ненавиджу бути слабкою, безсилою людиною».
Коли я публічно говорю про безмежну Божу силу – Божу всемогутність, – я знаю про цей неприємний досвід тих, хто слухає. Коли я розповідаю про Боже бажання наповнити силою кожне людське життя – наділити кожного християнина частиною Своєї небесної сили, – мої слова часто губляться в розпачі і гуркоті неослабної поразки.
Ці відчуття безсилля і безнадійности висмоктують усю нашу силу. Замість втіхи під час прокидання: «О, Боже, як добре жити!», ми морщимося, стогнемо і жаліємося: «О ні, чому я такий нещасний?» Дехто з нас краще залишився б у ліжку.
Протягом дня замість відчуття впевнености від присутности поряд Бога ми кульгаємо, щулимося і боїмося найгіршого.
Це Ви? Якщо так, то залишайтеся зі мною. Ви дізнаєтеся одну з найбільш підбадьорливих, надихаючих істин про Бога: Його сила безмежна, і Він великодушно хоче поділитися нею з Вами!